Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Але таких командантів таборів було мало. Більшість же з них були суворі, жорстокі люди. За якийсь час капітан Шульц одержав нове призначення, прийшов інший командант, і оправа утримання полонених помітно погіршала.

В численних таборах, густо розкиданих у Правобережній Україні, полонених тримали здебільшого в неопалюваних дощаних сараях — голодних, голих, не дивлячись на великі морози, які доходили цієї зими до 25-36°. Полонені вимирали й замерзали десятками тисяч. В Білоцерківському таборі, note 141 Note141 114 наприклад, де умови для полонених були особливо тяжкі, кожного ранку вивозили кілька автомашин, доверху навантажених померлими та замерзлими полоненими.

Люди це бачили. З блискавичною швидкістю дізнались про це й совєтські вояки по той бік фронту. Ставлення їх до «визволителя» різко змінилось. Це, безперечно, і стало одною з основних причин того зламу, що стався в переможному поході гітлерівських армій. Цей злам із безсоромним нахабством Кремль намагається приписати «геніяльному стратегові й вождеві» та «патріотичному підйомові (?) руського народу», який, мовляв, одностайно став на захист «соціялістичної родіни».

Цілком зрозуміло, що на розвитку східнього походу німецьких армій не могли не відбитись такі фактори, як, скажемо, американська допомога СССР note 142 Note142 115 озброєнням (танки, літаки), одягом та іншим, віддалення німецьких армій від своїх вихідних баз, розтягнення комунікаційних ліній на тисячі кілометрів по незмірних східніх просторах. Коли до того врахувати відоме совєтське бездоріжжя, де дороги сучасного типу можна на пальцях перелічити, бідність залізничних шляхів, які до того ж потребували перешивки на европейську колію, та особливо навіть для СССР, сувору зиму 1941-42 року, то наростання труднощів по мірі просування на схід стануть зрозумілі. Мені багато разів доводилось бачити взимку 1942 року безпорадний стан, в який потрапляли великі транспортові автоколони, що на них лежав весь тягар постачання німецьким арміям, — снігові замети тоді були жахливі. Я бачив також влітку 1942 року на Лівобережжі, на піскових дорогах, — де взагалі звичайна автомашина не може пройти, — як десятки великих вантажних авт борсалися в тих пісках, і для того, щоб витягти їх із пісків, зганялося всіх волів і коней із довколішніх сіл.

Але при всьому тому не менш поважну ролю відіграло й те, що спротив совєтських армій, безперечно, посилився. І посилився саме тому, що з'явився отой «невідомий множник», про який казав Л. Толстой у своїй «Война й мир», і змінив «дух» війська, яке вже добре знало, і то не з гістеричної пропаґанди Кремля, а з гіркого досвіду, — яку саме «волю» несуть гітлерівські «визволителі». Червоноармійці знали, що чекає їх у німецькому полоні. Іншого виходу не було, й… люди, стиснувши зуби, пішли… бити німця.

Червоноармійці вже не йшли в полон десятками й сотнями тисяч, а тепер доводилось брати їх у полон лише після лютого спротиву, і то десятками, а то й одиницями.

Проте і ця грізна пересторога не протверезила «визволителя». Навпаки: політика гітлерівських посіпак саме тепер почала набирати виразно ворожого для населення «визволених» країн характеру. Істинно сказано, що коли Бог хоче когось покарати, то відбере в нього розум, — так сталось і з гітлерівськими окупантами.

Останні ілюзії, навіть у найбільш оптимістично настроєних, зникали одна по одній. Вже в 1942 році для багатьох було ясно, що гітлерівський похід на схід провалився й провалився саме внаслідок, висловлюючись делікатно, нерозважности німецької політики на «визволених» теренах.

Продукти, запрацьовані в Стайках і привезені з собою, вичерпувалися. Зайвої одежі або інших цінностей, які можна було б обміняти на харчові продукти, не було. Єдина цінність — це добре наше піяніно, в яке було вкладено всі наші заощадження за останні десять років; але, по-перше, жаль було припинити музичні вправи доньки, до того ж вона так любила своє піяніно; по-друге — ціна на такі речі була до смішного мала. Все, що я міг узяти за нього — це два-три пуди борошна та хіба ще пару кілограмів сала. Але це не розв'язувало проблеми. Правда, були в мене ще «цінності» — це облігації відомих совєтських масових (примусових) позик, тисяч, мабуть, на п'ять, але «цінності» ці не варті були того паперу, на якому їх надруковано. Поза всім цим — усе працездатне населення було зареєстроване в «Арбайтсамті» (біржа праці) і його притягали до примусових робіт у відбудові зруйнованих большевиками при відступі мостів через Дніпро, вантажних та інших робіт. Отже, треба було шукати якихось засобів до життя.