Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Добре використав цей дозвіл лише Кремль: з цією лявиною, під виглядом голодуючих харків'ян, було виряджено з прифронтової полоси кілька тисяч московських аґентів-комуністів, багатьох із яких «доставлено» зі сходу, з-за лінії фронту.

Значна частина цих «післанців» була добрана в східніх областях України та на Московщині. Отже, на Лівобережній та Правобережній Україні мало хто знав їх як комуністів та НКВД-истів. Багато з тих аґентів відносно непогано знали німецьку мову, що ще раз стверджує, що це все були спеціяльно підготовлені й дібрані люди. Прикриваючись ім'ям утікачів із Харкова, ця агентура розсипалась по Україні, видаючи себе за всіляких фахівців-безпартійних, що врятувались від совєтських переслідувань. Вони, як блощиці, поповзли в усі щілини органів місцевого самоврядування, поліції, ґестапо. Значну частину перекладчиків-дольметчерів при так званих ортскомендатурах та запільних військових організаціях складали саме ці аґенти. Це ж саме ці дольметчери, являючись часто-густо єдиними посередниками між місцевим населенням та представниками німецької влади, неправдивим, умисним перекручуванням інформацій та того, що говорилось, провокували розстріли багатьох тисяч людей, на яких німці могли б опертись у своїй боротьбі проти Сталіна. Мені розповідали про значну кількість випадків, коли таких дольметчерів було піймано, випадково звичайно, на явно провокаційних, неправдивих перекладаннях того, що говорилось. В тому ж часі ці дольметчери, беручи участь у значній більшості заходів німецької влади, були добре обізнані і являлись совєтськими шпигунами.

Як це не дивно, але факт, що Гітлер, автор відомого «Майн Кампф», готуючись до походу на схід, майже не мав своїх людей, які б володіли російською та українською мовами. Отже, у своїх зносинах із місцевим населенням німці мусіли майже цілком здаватись на місцевих дольметчерів. note 135 Note135 108

Робота совєтської аґентури в німецькому запіллі є одною з високоповчальних сторінок цієї війни і безперечно заслуговує докладнішого і ґрунтовного вивчення.

Совєтське керівництво, виявивши себе бездарними командирами в боях із німцями, в той же час виказало таки справді величезні здібності в галузях підпільного шпигунства та особливо всіляких провокацій, далеко залишивши позаду жорстокого, але простодушного «Міхеля».

Про цю жахливу харківську зиму мені розповідав у 1942 році в Києві інженер-механік Н…, п. К…, учитель С… та вже тут, в Німеччині, пані Л. та проф. Воронін, які разом зі своїми дітьми брали участь у тому, повному жаху, «великому ісході». Отже, правдивість описаних тут подій не викликає жадного сумніву.

На жаль, часто-густо я примушений обмежуватись лише схематичною реєстрацією основних моментів цієї чи іншої події.

— Вирвавшись із Харкова, — казав пан Воронін, — ми прожили майже рік у містечку, двадцять п'ять кілометрів на північний захід від Харкова. Під час відомого прориву німецьких позицій червоною армією взимку 1942-43 року, щоб не потрапити в руки червоних, не дивлячись на тяжкий стан здоров'я та суворі морози, я разом із дружиною та двома дітьми вирішив втікати на Київ. Не буду тут описувати вам цієї жахливої подорожі, яка тривала майже три тижні. Відмічу лише випадок, що нам його довелося спостерігати недалеко від Полтави (між Мерефою та Валками). Падав густий сніг. Дорога надзвичайно тяжка. Поперед нас час до часу чути було окремі постріли. Кожних двісті-триста метрів на дорозі лежали добиті полонені, ще не засипані снігом. За півтори години ми нагнали колону полонених червоноармійців — понад десяток тисяч душ, — яких вели на схід під охороною… місцевої поліції, що складалася з совєтських людей. Постать одного із цих провідників особливо врізалась мені в пам'ять. Був це товстючий велетень з обличчям деґенерата — тип, подібного якому можна знайти хіба в відомій ґалерії злочинців, що її подано в книжці «Сахалін», якщо не помиляюсь, Дорошкевича. Цей страхітливий гун на наших очах пристрелив кількох полонених, що не мали сили вже рухатись.

Коли колона слинилась одпочити, нам довелося минути її і пройти повз цього велетня-поліцая. У мене ще й тепер стигне кров у жилах, коли я пригадаю, як ми проходили повз цю звірячу постать, минаючи колону, решта ж були поліцаї. З кого саме складався цей загін поліцаїв-конвоїрів — не знаю, але більшість із них — це були здорові, рослі, одгодовані люди, здебільшого з такими ж деґенеративними обличчями. Вживали вони між собою мови російської.