Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

На чолі районових та сільських управ часто-густо стояли члени комуністичної партії. Це ж і щодо поліції. Досить сказати, що в такому великому місті, як Харків, з двадцяти районових бюрґермайстрів (місто було поділено на двадцять районів) — вісім були спеціяльними совєтськими аґентами, яких виявлено і знешкоджено значно пізніше. Численні спроби інформувати місцеве німецьке командування про підривну роботу прихованих комуністів, як правило, закінчувались трагічно: таких інформаторів або саджали до в'язниць або, найчастіше, розстрілювали. А комуністи, використовуючи тонко зіткану аґентурну сітку, яка охоплювала всі окупаційні організації в німецькому запіллі, провадили свою московсько-комуністичну політику.

Зима прийшла сувора, холодна. В містах хліба не було. Приділ хліба (лише в Києві) — сто грамів на день якоїсь суміші просяного борошна з лупинами — не давав можливости підтримувати життя. М'яса і товщу, звичайно, населення не одержувало; купувати ж на чорному ринку мали можливість лише спекулянти. Фольксдойчери одержували спеціяльний німецький приділ продуктів і почували себе краще. Починалось так зване «мішечництво», починалось масове вимирання інтеліґенції. «Визволителі» вдавали, що не помічають того.

Такий «пасивний» спосіб масового нищення населення та, зокрема, інтеліґенції набрав особливо жахливих форм У Харкові. Як відомо, взимку 1941-42 рр. населення Харкова не одержувало ні хліба, ні будь-яких інших харчових продуктів. Приватного довозу продуктів через особливий прифронтовий режим також не було. Вихід населення за межі міста було заборонено. Відомо також, що за системою постачання, яка існувала в Совєтському Союзі, запасів харчових продуктів у населення не було. Навіть у найкращих випадках — у людей найбільше вправних та передбачливих — таких запасів могло бути на тиждень-два. Перед відходом совєтських армій із міста населенню також нічого не було видано, хоч у тому ж часі величезні запаси харчових продуктів було знищено. Не бачити й не знати цього німці не могли. Отже, населення такого великого індустріяльного міста, як Харків, цілком свідомо, з одного боку — совєтське керівництво і з другого — німецька окупаційна влада, прирекли на голодне вимирання. Тільки найбільш вправні, здорові люди, наражаючись на тисячі небезпек, ризикували якось добитись до найближчих сіл, щоб випросити або виміняти якийсь пуд овочів чи кілька кілограмів хліба; але всі ці ближчі села скоро було «об'їджено» до цурки. Отже, вся маса населення, а особливо інтеліґенція та наукові робітники, як менше пристосовані до боротьби за життя, повільно вимирала. Значна частина людей мала опухлі обличчя, опухлі ноги, вкриті особливими «голодовими» виразками. Німецька влада це бачила й знала, але не вживала будь-яких запобіжних заходів, хоч до того й були всі можливості: зовсім недалеко, на захід від Харкова, після відходу совєтів залишились величезні запаси збіжжя. За цю жахливу зиму в Харкові вмерло, за «різними обчисленнями, від 40 до 60 тисяч людей. note 134 Note134 107 Правда, в Харківській міській управі зареєстровано за цю зиму лише 30 тисяч таких померлих, але є поважні підстави припускати, що багато померлих залишилось незареєстрованими; так само не враховано тих, що померли в околицях Харкова та по дорогах під час втечі з міста. Померлих часто-густо не хоронили, а звозили й скидали до пивниць житлових будинків. Ці трупи почали вивозити й прикопувати та спалювати лише пізньої весни, коли через сморід стало неможливо рухатися містом.

В середині зими, коли померлих уже не оправлялись вивозити, коли щоденно почало вмирати по кількасот дітей, німецька комендатура нарешті «побачила» це лихо й дозволила населенню Харкова виходити за місто та перебиратись на захід від Харкова. Величезна лявіна людей, тих, що ще спроможні були рухатись, посунулась із міста на захід та південний захід. До краю обезсилені, голодні, опухлі люди заповнили всі шляхи в напрямках до Запоріжжя, Дніпропетровська, Полтави, Києва. Значна частина ішла з дітьми. Все це рухалось, утопаючи в глибокому снігу, навантажене рештками свого «совєтського добробуту» — поношеним одягом, простирадлами, старими черевиками, годинниками та іншим жалюгідним «добром», щоб десь проміняти це на якийсь кілограм хліба чи картоплі. Зима тоді була сніжна, холодна. Морози доходили до 30-35 ступнів нижче нуля. Багато тих, що рушили з міста, загинуло — замерзло в дорозі. Шляхи на захід від Харкова було рясно усіяно трупами цих утікачів з міста смерти. Проте цей милостивий дозвіл «утікати» з міста мало що поміг: значна частина населення, що найбільше терпіла від голоду, була до краю вже виснажена і, не маючи змоги використати цей дозвіл, залишалася в місті вмирати.