Федір Пігідо - «Велика Вітчизняна війна»

Релігійне життя в Києві відродилось негайно ж після вступу німецького війська до міста. Впродовж короткого часу було відновлено відправи служби Божої в малій церкві Святої Софії, в Троїцькій церкві на Васильківській, Ільїнській — на Подолі та ще в небагатьох інших церквах, які ще подекуди залишились у Києві, колись так багатому на церкви та старовинні величні манастирі. Славнозвісні Михайлівський, Братський та багато інших старовинних манастирів та церков, як, скажемо, Десятинна та інші, були, як відомо, варварськи висаджені в повітря. В 1943 році почато роботи над відбудовою відомого Володимирського собору, який совєтська влада перетворила на музей. Посвячення та відкриття собору мало відбутися 20 вересня 1943 року, але не відбулось — у зв'язку з відходом німецького війська з Києва.

Про стихійне відновлення релігійного життя мені доводилось чути всюди. За два-три тижні після приходу німців у переважній кількості сіл і міст було відновлено службу Божу, звичайно, в якихось випадкових будівлях, адже всі церкви, за самим хіба малим виключенням, свого часу большевики або зовсім знищили, або перебудували на колгоспні управи або так звані «сільбуди», чи просто обернули на зсипища збіжжя та овочів.

В Новгород-Сіверську, наприклад, було відновлено міський собор, будований ще за гетьмана Мазепи; собор цей чудом зберігся від цілковитої руйнації в часах большевицького панування й перебував у жалюгідному стані. Після того, як розташований німецьким командуванням у Спасо-Преображенському манастирі табір військовополонених було ліквідовано, заходами міського населення і довколішнього селянства приступлено до його реставрації. Манастир, що містився недалеко від Новгород-Сіверська, свого часу проголосили большевики як «музей». На час приходу німців він був уже в напівзруйнованому стані. Добра розпись храму була замащена вапном та фарбою. Свою назву «музей» він виправдував хіба тим, що в ньому за большевиків зберігались такі справді музейні для населення України речі, як картопля та збіжжя… В зв'язку з великими руйнаціями, відбудову манастиря не було закінчено до відходу німців восени 1943 року.

Дуже відчувалась нестача священиків, особливо на селах. Церкви було відкрито в більшості сіл Чернігівщини, але служба Божа відбувалась у багатьох селах лише раз на два-три тижні. Щоправда, в Чернігові було вжито паліятивних заходів — висвячено багато колишніх дияконів та навіть дяків, — та все ж це замало зменшило потребу. Такі ж приблизно відомості я маю про Козелецький, Ніжинський, Комарівський райони. Те ж саме відбувалось на Дніпропетровщині, на Київщині, в районах, де мені доводилось спостерігати.

Влітку 1942 року мене одвідав мій старий знайомий з полювання й земляк, п. С…, який учителював на Коростенщині та в 1941 році жив у селі Н. (біля Коростеня). Він, пригадую, скаржився, що їм так і не довелося відновити навчання в сільських школах району взимку 1941-42 року. Але релігійне життя було розквітло. Зараз же по приході німців було відкрито церкви в переважній кількості сіл. Було відкрито церкву й у Чоповичах, в будинку колишньої жидівської синаґоґи, — місцева церква згоріла ще за большевиків. Влітку 1942 року, розповідав він, закладено будування нової церкви. Як мені довелося чути пізніше, церкву цю було закінчено і влітку 1943 року висвячено.

Відновлення навчання в школах ішло менш успішно. Основна перешкода — відсутність палива. Взимку 1941-42 року навчання майже ніде не відбувалось. Початкові та середні школи відновили навчання влітку 1942 року. Весною було відновлено навчання в Київському Медичному Інституті, причому навчання організоване відносно добре. Було вжито заходів до відкриття Київського Політехнічного Інституту, призначено директора інституту, професорів, зареєстровано коло п'ятисот студентів, але внаслідок постійних зволікань німецької влади, а далі внаслідок набору студентів на роботи до Німеччини навчання в інституті так і не було поновлено.

На Київщині та Чернігівщині в більшості сільських та міських початкових і середніх шкіл навчання було поновлено. Користувались, звичайно, підручниками совєтського видання, позамазувавши чорнилом «вождів» та повикреслювавши хвалебні їм пісні. Всюди було запроваджено навчання Закону Божого. Викладали священики, але в багатьох школах також і вчителі (уявляю долю тих сердешних учителів, коли вернувся Сталін зі «своїм у доску» патріярхом…).