Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Нарешті маємо свою артилерію. Здобули 2 гармати, 2 важких кулемети, з півсотні полонених, від яких довідалися, що маємо перед собою наших старих знайомих, Таращанців, але вже не тих, що билися з нами на Чернігівщині. Лишилася назва, а склад — самі кацапчуки.

Після арешту полковника Болбочана нашому полку було заборонено носити його ім'я… Полк мав називатись Республіканським, але ми цю назву відкинули. Найчастіше нас називали Чорношличниками. Після Румунії, ніби в нагороду, що не здали зброї, дозволено нам зватись Кінним полком Чорних запорожців. Назва прийнялася, козаки з гордістю звали себе просто Чорними.

Прорвавши фронт на лінії Ланівці — Горинь, 7-ма [Запорозька] дивізія корпусу форсованими маршами осягнула лінію Миколаїв — Чорний Острів, а полк Чорних запорожців 4 червня вийшов до Проскурова. Як на долоні було видно місто з десятками ешелонів.

— Гармата вперед!

По хвилині наша гармата, про яку віддавна мріяли, заїхала на позицію. Заїзд був такий бравурний, що можна було бити "браво" (аплодувати. — Ред.). Коротка команда — перший постріл — і то вдалий, у гущу вагонів. Ще зо два десятки гранат пішло туди ж, і ми бачили паніку, яка здійнялася на вокзалі.

Настав момент для кінної атаки, але над'їхав старшина зі штабу 7-ї [Запорозької] дивізії з наказом, щоб полк відійшов до Миколаєва.

6 червня полк обійшов Проскурів з північного сходу і ввірвався до міста майже одночасно із власною піхотою, яка наступала з півночі. Большевики за цей час встигли евакуювати місто, здобичі не залишилось майже жодної, якщо порівняти з тим, що ми могли здобути два дні тому.

7 червня 7-ма [Запорозька] дивізія — в корпусному резерві, а разом з нею і Чорні запорожці.

8 червня в ранніх годинах викликали мене на нараду до штабу 7-ї Запорозької дивізії. На нараді були присутні всі командири полків. Політичний інспектор корпусу [Микола] Гавришко (політінспекторів уведено на взірець большевицьких комісарів) поінформував нас, що в уряді Головного отамана носяться з думкою ліквідувати Запорозький корпус і для тої "місії" [послано] полковника [Володимира] Сальського. Щоб запобігти цьому, нін (Гавришко. — Ред.) призначає командиром корпусу полковника Болбочана, а Чорний полк має арештувати полковника Сальського, штаб якого містився у Проскурові.

Повернувшись зі штабу дивізії, підняв я на сполох свою 1-пгу сотню та важкі кулемети і з ними почвалав до штабу корпусу. Там не чинили жодного опору. Виставив скрізь подвійних вартових, а при вході до штабу — два кулемети, чекаючи на обіцяну зміну нашою піхотою.

Перед вечором прибув полковник Болбочан, якого я запровадив до бувшого командира корпусу. Невдовзі полковник Болбочан вийшов зі штабу, наказавши забрати варту з коридорів і залишити її тільки на вулиці. В цей час прийшла сотня Наливайківського полку, яка нас замінила. Від старшин штабу я довідався, що полковник Сальський погодився залишитися в корпусі як заступник полковника Болбочана.

Десь по півночі до штабу Чорного полку прибув ад'ютант полковника Болбочана поручник Корж із вісткою, що полковник Болбочан арештований Дорошенківцями, а варта з піхоти обеззброєна. Засурмили "сполох", і по хвилині з цілим полком галопував до штабу 7-ї дивізії, щоб там отримати накази.

У штабі, крім полковника [Юрія] Осмоловського, були присутні командири Мазепинського і Наливайківського полків. Я прохав командира дивізії дати дозвіл з полком іти на Чорний Острів, в якому містився уряд. Осмоловський тільки розводив руками та виправдувався, що він недавно в Запорозькому корпусі, й запропонував [Павлові] Зельніцькому та [Іванові] Дубовому взяти всю відповідальність на себе, але ті теж умили руки. Не допомогли мої благання про наказ, що мені треба тільки моральної підтримки, а вже з полком на Чорному Острові я сам дам собі раду.

Наказу так і не отримав. Усі ми були ще замолоді, а в бувших російських військових школах вбивали нам у голову, що війську невільно втручатися в політику. Зі спущеними головами, мов із похорону, верталися Чорні до свого місця постою.

Того ж таки дня від полку зажадали делегатів до штабу Головного отамана. Я призначив сотника Бугаріна, хорунжого [Бориса] Шевченка, бунчужних [Івана] Дубину та [Анатоля] Бакала. Всі щирі Болбочанівці. Делегацію прийняв сам Головний отаман, який по годинній розмові зумів переконати їх, що волосина з голови полковника Болбочана не впаде і що його арешт тимчасовий. Усе це Головний отаман підтвердив словом честі. Делегація мала жадати негайного звільнення, але повірила в обіцянки.