Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Заночували в с. Паланка, маючи свої стежі в Умані. Тут до полку прилучилося близько ЗО хлопців із Софіївської господарської школи. Сирий матеріал, але з часом виробився. На другий день рушили на Теплик. У дорозі від селян довідалися, що в Теплику був бій, хто з ким бився — не знали. Не доходячи до містечка, я зі своїми ординарцями рушив вперед, щоб наздогнати патруль і самому розвідати, що і хто в Теплику. Це було по годині 10-й вечора. На східнім краю містечка мене затримав оклик:

— Стой, кто єдєт?

Відповідь відома:

— Своі!

Висипався з десяток осіб у цивільному нам назустріч, всі озброєні. Вони прийняли нас, видно, за большевиків, бо почали вітати нас як Червону армію. Видно, всі були місцевими шишками, бо один поперед одного хвалилися, що і хто з них зробив…

— А хто ж із вас був організатором повстання? — питаю.

— Не хвалясь, ето бил я! — ствердив один.

Я вже мав досить розмови, а для козаків блиск моєї шаблі був сигналом закінчення балачки…

Надійшли наші сотні. Наказав 3-й і 4-й сотням оточити містечко, що було легко виконати, бо було тільки два мости і виходи греблями: річка і ставок розлилися. З рештою сотень увійшов до Теплика. Від селян уже знали, хто робив повстання. Село залишилось нейтральним. На майдані й вулиці лежало 20 убитих козаків Мазепинського полку. Забрали із собою вбитих, перейшли на другий день до села Соболівка і там поховали їх за козацьким звичаєм.

По короткому відпочинку в Соболівці полк отримав наказ йти в наступ на Теплик, а потім виконати рейд на Умань. Після короткого бою з ворожою заставою на краю Теплика спішений полк увірвався в містечко. В Теплику перебував приблизно батальйон ворожої піхоти, яка, не сподіваючись небезпеки, відпочивала і купалася в лазні. Заскочення було цілковите. Серед ворожої піхоти, яка дісталась у полон, багато виявилося у спідній білизні. Полк рушив на Умань. Потім ще наші патрулі виловлювали червоноармійців, що втекли з Теплика.

Умань зайняли без бою. Простояли там три дні. Цей час використали, щоб у місцевого населення придбати для козаків взуття.

Почався відступ у напрямі Румунії. Як старшини, так і козаки досить часто питали, перед ким і як довго маємо відступати. Справді, від Умані і до румунського кордону наш полк не мав ні одного бою, як не рахувати повстанців Дячишина, що атакували наш табір, не знаючи, що зразу ж за табором іде полк. Кінною атакою відбили наступ.

Властиво, ворога ми майже не бачили. Десь хтось когось змусив до відступу, і весь фронт відходив. Полк тижнями не отримував жодних наказів, і ми відходили, щоб не згубити власної піхоти.

Перед Дністром наша піхота залишила силу військового майна, бо хтось зірвав міст і понад сотня вагонів лишилася на цьому боці. Селяни вже господарювали у вагонах, але лишилося і для нас. Вільні вози і тачанки навантажили цукром, який нам пригодився в пізніших часах.

12 квітня 1919 р. ми перейшли Дністер. Розташувались на полі біля Бендер. Побудували коновози замкнутим колом; усередині був справжній табір. Вкопали важкі кулемети і виставили варту, бо не дуже довіряли Румунам, знаючи їхню циганську вдачу.

Переночували спокійно. Вранці одержали наказ взяти участь у похороні вбитих старшин і козаків Богданівського полку.

Наш полк у повному складі зі своїми сурмачами, залишивши при конях посилену варту, вирушив на збірний пункт. Румуни теж припровадили свою почесну варту. З українського боку якийсь штабівець узгодив з Румунами порядок маршу. Полк мав іти за Румунами. Довелось мені запротестувати: або йдемо зараз же за своїми сурмачами, або не беремо участі в похороні. По довгій нараді Румуни погодилися пустити нас як гостей уперед.

Віддавши останню пошану Богданівцям, полк із піснями вертався до свого місця постою. Румунська комендатура поставила своїх жандармів, які мали вказувати нам дальшу дорогу бічними шляхами, натомість головний шлях замкнули заставою, навіть із кулеметом. Не допомогли протести командира застави, який хотів нас затримати. Ми пішли головним шляхом. Там нам стало зрозумілим, чому нас так охороняли. Місцева людність загинала нас квітами, не бракувало і протирумунських закликів.

По двох днях постою коні наші вже не мали сіна. Вівса було на 5–6 днів. Але мали гроші й цукор, відтак з'явилися місцеві жидки, але румунські застави, що оточили нас, не допускали фуражу, і навіть селянок з молоком і хлібом.

Треба було шукати виходу. Становище могли врятувати або дозвіл міщеною коменданта на закуп фуражу, або марш на Заліщики вздовж Дністра. З цим вислав я сотника Гончаріва до румунської комендатури. По кількох годинах сотник Гончарів повернувся і повідомив, що нічого не виторгував "у Циган", тільки довідався, що сьогодні увечері до нас приїде командант румунського гарнізону. І справді, невдовзі приїхало румунське авто із двома старшинами, яких перед нашими конов'язами затримала застава. Надійшов я із сотником Гончарівим у ролі перекладача. Познайомились. Румун просив дозволу оглянути наших коней і вже по дорозі хвалив наші порядки.