Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Бій кінноти в районі Лозової проти Махновців та наведення порядку в здеморалізованих частинах мали велике значення в першу чергу для мене, бо до того часу, як у бувшій російській, так і українській арміях, я ходив на поводах. Найбільшим і найчастішим завданням була розвідка і час від часу бій у вимірі сотенних операцій. Випущений полковником Болбочаном на ширші води, я легко освоївся з новою роллю командира дивізіону, а невдовзі й командира полку.

Прибувши на ст. Люботин під Харковом, я зголосився до командира пішого Мазепинського полку, який наказав відіслати наші ешелони до Кременчука та стримувати ворога на шляху Люботин — Коломак — Полтава.

Змінивши курінь Мазепинського полку, ми в безперервних боях з ворожою піхотою відходили на Полтаву.

Билися в дуже несприятливих умовах. Великі сніги, примерзлі на поверхні, не витримували коня з вершником. Коні западались і ранили ноги до крові, що примушувало нас триматись доріг і вести чолові бої без можливості вільно маневрувати. Навпаки, ворожа піхота нас виманевровувала.

Так дійшли ми до Полтави. Тут застали наші ешелони і наказ, повантажившись, їхати до Кременчука, де до нас прилучили 3-тю і 4-ту сотні нашого полку, з якими ми мали негайно вирушити на Кобеляки, зайняті місцевими повстанцями. Звідтіль вони загрожували Кременчукові.

Командир полку Римський-Корсаків хворий. Полк доручено провадити мені. Під вечір були недалеко Кобеляків. Повернулися вислані патрулі, від яких довідалися, що місто в руках повстанців, а під містом — курінь Дорошенківців і батарея полковника [Олекси] Алмазова. Довелося заночувати за 6 км від міста. Вдосвіта рушили. 3-тя сотня з хорунжим Плужником пішла в обхід міста, щоб відтяти відступ повстанцям на схід.

Затрималися при штабі пішого куреня, який примістився на невеличкім хуторі, за 2 кілометри від міста. Я наказав кіннотникам попустити попруги, а кому треба, пересідлати. Сам з командирами сотень пішов до курінного, щоб узгодити спільний наступ. Дорошенківці були гостинні, запросили до столу, на якому вже шкварчала яєшня та стояла пляшка з горілкою. Не встигли ще розміститися за столом, як Алмазівська батарея, що стояла тут же, біля хутора, відкрила вогонь. Старшина, що був при конях, доповів, що ворожа піхота в 300 метрах від хутора, а наша батарея б'є картачами…

У сотнях багато коней розсідлані, а всі мають попущені попруги. Про кінну атаку нема що й думати. Треба витягнути ворожу піхоту з горбків, бо, як підтягнуть кулемети, впадуть наші коні. Залишився єдиний вихід — піша атака: "Москалі, геть! Слава!"

Атака наша була така бравурна і несподівана для ворогів, вони майже без пострілів скотилися з горбків. Коні врятовані. Ми окопалися на горбах. Усе передпілля покрито втікаючою повстанською піхотою.

Мало кому з ворожої піхоти, що брала участь у наступі, вдалося спастися, добігши до міста. Більшість лягли трупом. Ми здобули 4 важкі кулемети і понад 100 рушниць. Обійшлось без утрат у людях. Місто в наших руках. Повстанці розбіглися.

2 лютого полк отримав наказ залишити Дорошенківський курінь гарнізоном у м. Кобеляки, а самому перейти до Потоків, обсадити їх і сильними патрулями провадити розвідку в напрямі Катеринослава.

Вже в Кобеляках у мене був поганий настрій. Місцевий лікар виявив поворотний тиф. Погоня за повстанцями не пройшла даром. Непритомного, поклали на сани, прикрили махновським кожухом і під опікою ветеринарного фельдшера та моєї "дванадцятки", з якою я прибув до 2-го Запорозького полку, повезли до наших ешелонів у Кременчук, де вже мною заопікувався шпиталь.

Полк перейняв сотник Божко, який від Люботина був моїм заступником. Із Кременчука наші частини відходили під вогнем робітників під проводом Крюкова (Крюків — робітнича околиця Кременчука, де мали вплив більшовики. -Ред.).

По арешті полковника Болбочана за наказом Головного отамана Симона| Петлюри настав час експериментів у Запорозькому корпусі… [Омелян] ВОЛОХ, [Олександр] Данченко та кілька австрійських цуґсфірерів (командирів чот. — Ред.) — всі з виразним наміром розкласти і знищити цю позапартійну частину, якою був Запорозький корпус.

У лютому полк без набоїв прямував на Єлисаветград — Первомайське — Криве Озеро — Бірзулу, куди і прибув 7 березня.

10 березня полк отримав наказ вивантажитись і переїхати в район Квіткового.

На станції Іскрене, яких 3 станції перед Цвітковим, чоловий ешелон з 1-ю і 2-ю сотнею потрапив під обстріл ворожого бронепотяга. При моїх сотнях по двох поворотах тифу був і я, сподіваючись третього. Наказавши сотням вивантажитися, вислав патрулі з підривним матеріалом на тили панцерки. Галопом пішли патрулі, а сотні, розвернувшись у лаву, рушили вперед, обходячи ворога. Невдовзі панцерка почала відходити на Цвіткове.