Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Десь по 3-й годині ночі підійшли під станцію, і, як сподівався, — жодної охорони з боку мітингуючого полку. Вислав патрулі в напрямі міста і Лозової. Сотня спішилася. Чота рушила на оточення, а решту попровадив до вокзалу. Почекальні виявилися порожніми. В кімнаті телеграфіста на підлозі спало близько десятка піхотинців і, сидячи в кріслі, старшина. На команду піднесли руки догори і віддали зброю. Старшина згодився показати вагони кулеметної сотні, бо кулеметники правили цілим полком і, мабуть, були комуністами.

Вийшли на перон. Тихе доручення:

— Від середини в лаву, кулемети на становища!

Чоти бігом виконали наказ і залягли вздовж перону. З десятком козаків і зі старшиною з піхоти пішли до вагона кулеметників, щоб у першу чергу обеззброїти їх.

Коли я проходив повз особовий вагон, хтось із нього вистрілив і легко, по шкірі, поранив мене в ногу. Цей постріл став сигналом для відкриття вогню з нашого боку. Затріскотіли кулемети, рушничні сальви і десятки ракет у повітрі. Видно мов удень. У вагонах — метушня і дикий рев переляку… Потрібно було аж три червоні ракети, щоб кіннотники зупинили вогонь. По хвилині заграли важкі кулемети бронепотяга, видно спросоння.

Старшина з піхоти, що був нашим провідником, взявся піти до панцерки, щоб припровадити її командира. В супроводі кіннотників по хвилині привів командира панцерки, який, довідавшись, що болбочанівці роблять порядок, дуже тим утішився і попрохав у нас пару наших козаків про всяк випадок… Оточивши старшинський вагон, взялись ми за кулеметників, але їхні вагони вже були порожні, залишилися зброя та пару убитих і поранених. Прихильники комунізму повтікали. З решти загонів зібрали до 300 чоловік піхоти, а інші зникли. Наказав замкнути мітингуючих симпатиків Махна у вагони і виставити варту.

Вислав дві чоти в кінному шику до казарми Костянтиноградського полку, який налічував до 500 багнетів і теж мітингував та не виконував наказів полковника Болбочана. Наказав стягнути чоту, що оточувала бронепотяг, аби мати хоч щось під руками. Невдовзі почувся регіт. Це кіннотники побачили піших — мокрих і в болоті. Бідолах мало не затоптали сотні втікачів. Не диво, що їх зустріли реготом.

На світанку повернулися чоти з казарм Костянтиноградського полку і доповіли, що казарми порожні — військо розбіглося. Підстаршина, що пильнував обеззброєних, прохав дозволу відчинити хоч люки у вагонах, бо обеззброєні подушаться. Справді, передав куті меду, бо замкнув і люки, і двері, маючи по 100 людей у вагоні.

Наказав випровадити з вагонів і вишикувати в ряди. По короткій промові запитав, хто хоче служити Директорії. Виступило щось із ЗО люду, а решта мовчали. Наказав кожного десятого вивести вперед. Не знаючи, що їх чекає далі, з рядів почулися голоси, що "будемо вірою і правдою служити у війську, аби на цей раз дарувати"… По-батьківськи покарав і відпустив їх на всі чотири сторони.

Діставши телеграфічне сполучення, доповів про все полковникові Болбочанові, який на кінець розмови, жартуючи, сказав: "Як так будете воювати і з Махном, як з цими двома полками, то напевно по пару днях і Махна привезете в клітці. Старшин Роменського полку відішліть до Полтави, а також і зброю".

Після наведення порядку наші сили значно збільшилися, до нас прилучилась кінна сотня Роменського (33-го Охтирського. -Ред.) пішого полку, яка мала до 50 шабель, із досить добрими кіньми, панцерний потяг, щоправда імпровізований, але мав гармату і шість важких кулеметів, усі з обслугою, та 30 піхотинців, що добровільно до нас перейшли, — їх приділив до панцерки як десант.

Командиром панцерки призначено чотового [Гриця] Бурбу, а його помічником став бувший командир панцерки хорунжий [Іван] Дерев'янко. Сотня по прилученню Роменців зросла до 150 шабель. За наказом полковника Болбочана сотня мала розгорнутися у дивізіон і негайно вирушати до Лозової та підпорядкувати собі всі частини, які там перебувають. Втримати Лозову до прибуття [Омеляна] Волоха з гайдамаками. Того ж таки дня ще перед полуднем рушили на Лозову. В дорозі поділив я військо на дві сотні: 1-ша сотня — хорунжий [Олександр] Богаєвський з Роменського полку; 2-га сотня — хорунжий Недригайло; ординансовий старшина — хорунжий [Василь] М'якота з Роменського полку.

Попереду валки їхав наш панцерний потяг, на який я пересів, бо ще на панцерці не воював.

Вранці прибули до Лозової. Виставивши забезпечення, скликав нараду командирів частин, які прибули з великим запізненням. Майже всі були кадрові старшини бувшої Російської армії. Чисельний стан їхніх відділів — до 3000 багнетів, 4 гармати і понад 200 шабель. На всі мої питання відповідали з усмішкою і нехотя. Я їх розумів, бо на командира їм накинули хлопчину- 23-літнього поручника, і то військового часу. Сидів мов на голках. Раптом від гуку посипались шибки з вікон, і всі командири почали вискакувати із залу, в якій була нарада. Пішов і я слідом, дякуючи в душі Махнові, що виручив мене з дурного становища. Наша панцерка била по ворожому бронепотягу. Вислав хорунжого М'якоту до сотень, аби вивантажилися з вагонів та чекали наказів.