Дяченко Гаврилович - Чорні запорожці. Спомини командира 1-го кінного полку Чорних запорожців Армії УНР.

Через міст у нашу сторону з лівого боку Дніпра йде патруль. Зі своїм почтом пішов і я назустріч на середину мосту. З перших слів, якими обмінявся з Москалем, я вже побачив, що маю перед собою ворога, не кращого від большевиків. Я перестав розуміти московську мову, і дальша балачка велася через перекладача. Як Москалі, так і ми тримали зброю напоготові. От тобі і друзі! В дальшій балачці зажадав я, щоб московська піхота і панцерна відійшли з мосту назад на лівий берег, в іншому випадку — відкриваю вогонь.

Наші мрії (мрії Симона Петлюри. — Ред.) про спільні дії розвіялись. До пас прибув ще один ворог.

Зараз же повідомив я до штабу 7-ї дивізії про зустріч, про розмову з денікінським капітаном гвардії і про мій наказ відкрити вогонь при наближенні білих Москалів. Як видно, моя тактика з ДенІкінцями не відповідала планам "інспекторів", бо вночі отримав наказ передати відтинок Мазепинському полкові, який нас змінив. У цьому ж наказі доручено полкові приготуватись до урочистого акту входу до Києва з Головним отаманом С. Петлюрою на білому коні на чолі. Цей парадний в'їзд призначено на 31 серпня ц. р.

Мене особисто більше цікавило те військове добро, що його ми захопили на товарній станції, і тому я попросив дозволу, щоб тільки один курінь під командою сотника Божка взяв участь у параді, а я залишуся на товарній станції припильнувати вивіз сідел та іншого добра, яке дало б нам з часом можливість збільшити чисельний склад полку.

31 серпня сотник Божко з куренем та б кулеметами на юках пішов на місце парадної збірки. Ще вдосвіта вислав я патрулі, щоб із найбільших сіл спровадити селянські фірманки, думаючи при їхній допомозі вивезти сідла. Десь близько години 10-ї від Мазепинського полку прискакало двоє наших козаків, призначених для зв'язку, і доповіли, що піхота роззброєна, сотник [Іван] Дубовий у полоні, а ворожа панцерка вже перейшла міст і посувається в наш бік. Наказав сурмити "сполох".

Гармата і решта кулеметів зайняли позиції, зрештою, дуже невигідні, бо з них можна було стріляти лише на пару десятків метрів. Із другим куренем виїхав я зустріти ворога.

Ворожа піхота під заслоною своєї панцерки посувалася на товарну станцію. Зав'язався бій у дуже некорисних теренових умовинах для нас. Ворожа піхота на насипі бачить мов на долоні всі наші рухи. Маємо вже поранених. Ворожа піхота з допомогою панцерки вибила нас із товарної станції, з якої ми нічого не вивезли. Вогнеприпасу та різного майна вистачило б на забезпечення всього нашого війська, яке тим часом з парадом входило до Києва.

Найкраща наша піхота, Мазепинський полк із сотником Дубовим на чолі, в полоні. Вся вина — на нашому командуванні, яке дало наказ "не стріляти, бо ведуться переговори". Стало зрозуміло, чому нас змінили Мазепинцями, — бо догадувалися, що наказу "не стріляти" ми не виконаємо… Від полонених дізналися, що в роззброєнні Мазепинців брав участь один курінь ворожої піхоти, який перейшов Дніпро на відтинку 3-го корпусу [Галицької армії].

Денікінці, опанувавши Стратегічний та Ланцюговий мости і забезпечивши їх, почали дуже обережно просуватись до міста. На майдані біля бувшої Думи відбувався наш парад, під час якого місцеві Москалі вивісили на Думі біля нашого прапора трикольоровий, московський, що його за наказом сотника Божка було скинуто. Зловивши московський прапор у повітрі, Божко кинув його під ноги командира Запорозького корпусу полковника [Володимира] Сальського, який наїхав на прапор своїм конем.

Майдан, на якому відбувався парад, був заповнений місцевою людністю, переважно жінками, які оваціями зустріли наші відділи, закидаючи їх квітами. Були, очевидно, серед них і такі, що зубами скреготіли, дивлячись на наше військо. Раптом — постріли. З бічних вулиць почали виходити московські відділи. Цивільна людність у паніці кинулась тікати… Ще перед хвилиною в ідеальному порядку маршували наші колони, які в одну мить і собі впали в паніку… Ні один із дефілюючих відділів не чинив спротиву.

З таким величезним зусиллям і такою дорогою ціною жертв здобули столицю, а віддали її без пострілу! Ще того ж таки дня прийшов наказ: "Відійти на лінію Васильків — Сквира, яка є демаркаційною. Роззброєння — це непорозуміння. Ведуться переговори…"

Нам, на низах, було цілковито незрозуміло, чому ми маємо відходити, а не Денікінці, чому без бою віддали Київ, чому нам невільно стріляти в Москалів, а також чому нас, Чорних, запроторили в далекий резерв?