Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

За цих обставин українська нація, що пережила небувалий злет, здійснила воістину гігантські кроки у власному відродженні, розвої, державотворенні, могутньо увірвалась у геополітичний простір, на кінець року перебувала на історичному революційному роздоріжжі. Ближчі тижні і навіть дні повинні були стати вирішальними, дійсно доленосними.

Особливої ваги набув суб’єктивний чинник. Звісно, революціонери — люди в більшості романтичні, схильні до ідеалізму. Вони, як правило, беззавітно вірять у правоту своїх поглядів, у правильність обраного шляху, не шкодуючи зусиль, прагнуть досягнення обраної мети. Безперечно, М. Грушевський, В. Винниченко, О. Шульгин, М. Порш, В. Голубочич, М. Ковалевський, П. Христюк, М. Шаповал, інші вожді Української революції були щиро переконані в тому, що національна ідея, національна справа подолають всі труднощі й перешкоди, врешті восторжествують.

Однак, не менша віра у власну правоту і в обов’язкове торжество ідеалів соціалістичної революції надихала й більшовиків, серед яких також було чимало тих, кому не бракувало таланту, знань, волі. І навряд чи що могло змусити М. Скрипника, В. Затонського, Є. Бош, Ю. Коцюбинського, Е. Квірінга, Г. Лапчинського, Ф. Сергеєва (Артема) змінити курс, який вони вимріювали все життя, і який уже ставав реалією. Вони буквально щоденно примножували свій вплив на маси, упевнено й послідовно домагалися встановлення радянської влади.

У вирішальному двобої, що невідворотно наближався, могло й не виявитися переможця. Не виключеним був варіант, за якого результатом смертельного зіткнення скористалась би якась третя сила…

Отже рік, що вже стояв на порозі. рік 1918, обіцяв бути особливим, справді важкопрогнозованим, проте неминуче дуже насиченим подіями. Навіть ті, хто раніше ніколи не цікавився політикою, свідомо від неї дистанціювався, а то й відчував відверту огиду, тепер чуйно прислухалися до суспільно значимих новин і боялися навіть собі подумки зізнатися, що десь у глибині душі сподіваються на новорічне диво — на поліпшення ситуації, на спокій, на мирне залагодження проблем…

Довідка: Грушевський Михайло Сергійович (17.ІХ.1866, м. Холм Люблінської губ., нині Хелм, Польща — 25.ХІ.1934, Кисловодськ, РСФСР) — видатний український вчений, політичний дія. Після закінчення Київського університету і захисту магістерської дисертації — ординарний професор кафедри всесвітньої історії зі спеціальним оглядом історії Східної Європи (фактично — кафедра історії України) Львівського університету. Один з керівників Наукового товариства імені Т.Г.Шевченка, співредактор „Літературно-наукового вісника”, керівник Українського національного товариства в Києві (1906 р.). Сформував самостійну „історичну школу”, яка в основу досліджень клала національний принцип і неонародницькі орієнтації.

Один з організаторів і керівників Української народно-демократичної партії (1899, Галичина). Поряд із плідною науковою роботою (автор біля 2000 праць, найвідомішою з яких стала фундаментальна „Історія України — Руси” — вийшло 10 томів) постійно займався громадською діяльністю. Запропонував конституційний проект перебудови Росії на основі обласного і національно-територіального самоврядування. Відстоював доцільність широкої національно-територіальної автономії України у федеративній демократичній республіці Росія.

Один з лідерів Товариства українських поступовців. Підтримував постійні зв’язки з ліберальними колами російських політиків, виступав за створення єдиного фронту опозиційних сил. У роки війни — „пораженець”.

Довідка: Антонович Дмитро Володимирович (14.ІІ.1877, Київ — 12.Х.1945, Прага) — український історик мистецтва і театру, політичний діяч. Після закінчення Харківського університету керував низкою театральних труп. Один із засновників Революційної української партії (1900), редагував низку партійних видань. У роки війни створив із членів РУП групу на платформі СВУ.

Відіграв особливо важливу роль у створенні і становленні Центральної Ради, на першому етапі був заступником (товаришем) її голови. Член Бюро ЦК УСДРП (1917), міністр морських справ, міністр мистецтв УНР (1918). Брав участь у створенні Української Академії Наук і Академії мистецтв (1918). Очолював українську дипломатичну місію в Італії. З 1921 — на еміграції. Один з фундаторів Українського вільного університету у Празі, його ректор (1928–1930, 1937–1938), ініціатор створення і директор Музею визвольної боротьби (1915, Прага). Автор численних наукових праць.