Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Навколо участі російських червоногварційських та солдатських загонів у боях в Україні у грудні 1917 р. — січні 1918 р. з того ж часу до наших днів точиться чимало суперечок. Далеко не завжди вони мають неупереджений науковий характер, що змушує ще раз звернутися до найголовніших фактів.

Уважаючи основною загрозою для радянської влади наприкінці 1917 р. каледінський заколот на Дону, В. Ленін ще 5 грудня доручив командуючому Петроградським військовим округом В. Антонову-Овсієнку {17} підібрати за угодою з головноверхом М. Криленком і наркомом військових справ М. Подвойським кандидата на пост командуючого військами, що діятимуть проти контрреволюції на Півдні країни, і погодився з пропозицією Антонова-Овсієнка призначити його самого на цей пост [1063].

Документи свідчать, що В. Леніна та РНК у даному випадку непокоїло передусім становище на каледінському фронті. Щодо Центральної Ради, то проти неї до часу рішучі кроки не здійснювались. Навпаки, Раднарком з ініціативи свого голови терміново, 6 і 7 грудня, розглянув на своїх засіданнях пропозицію Українського революційного штабу Петроградської крайової військової ради про мирне вреіулювання конфлікту між Центральною Радою й РНК [1064].

Показово, що В. Ленін, обговоривши 8 грудня з В. Антоновим-Овсієнком плани боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії, власноруч написав йому посвідчення, згідно з яким В. Антонов-Овсієнко уповноважувався «для загального керівництва операціями проти каледінських військ і їх пособників» [1065]. Наступного дня голова РНК запропонував представникові більшовиків України С. Бакинському, що саме перебував у Петрограді, негайно виїхати до Харкова, куди прямував В.Антонов-Овсієнко для сприяння налагодженню ділових, товариських стосунків між комісаром по боротьбі з контрреволюцією на Півдні Росії і місцевими партійними та господарськими працівниками [1066].

11 грудня у розмові по прямому проводу з М. Криленком В. Ленін дав указівку вжити «всіх заходів, аж до найреволюційніших, для найенергійнішого руху військ і притому у великій кількості» в район Харкова для відсічі каледінським заколотникам [1067].

На цей час у В. Антонова-Овсієнка склався загальний план боротьби з контрреволюцією на Півдні. Суть його полягала в тому, щоб усі сили, які могли виступити проти Каледіна, враховуючи також і революціонізовані частини з Південно-Західного і Румунського фронтів, а також військові формування з інших фронтів і червоногвардійські загони з Радянської Росії, спрямувати на Харків, а звідти рушити на Ростов і Новочеркаськ [1068].

У перспективі планувалися військові дії і проти Києва — політичного центра України, та вони відкладалися на невизначений термін, необхідний для попереднього збору військових сил. Застраховуючись від непередбаченого повороту подій, В. Антонов-Овсієнко домовився з М. Криленком про те, щоб жодного руху військ з фронту в східному напрямі, тобто на Київ, не здійснювалось без згоди командуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні [1069].

Таким чином, про військові дії проти військ Центральної Ради ні з боку Раднаркому, ні тих сил, які групувалися навколо місцевих більшовиків, у грудні мови не було. Навіть більше: Раднарком намагався проводити переговори з Центральною Радою. Певні надії пов'язувалися, зокрема, з тим, що від Раднаркому їх було доручено вести В. Кареліну, І. Штейнбергу, П. Прош'яну — лівим есерам, що входили до уряду. Навіть після І Всеукраїнського з'їзду Рад, пообіцявши ВУЦВК повну підтримку і додержуючись цієї лінії, Рада Народних Комісарів одночасно продовжувала курс на ліквідацію конфлікту з Центральною Радою. На засіданні РНК 19 грудня були обговорені доповіді П. Прош'яна про його відвідини Києва і попередні переговори з Радою, Й. Сталіна — про становище в Україні, В. Кареліна — про переговори з делегатами від України, В. Менжинського — про фінансові питання. В результаті була ухвалена підготовлена В. І. Леніним резолюція:

«Вислухавши доповідь товариша Прош'яна, що мав як делегат від селянського з'їзду розмову з Винниченком, Грушевським і Поршем та іншими, як офіціальними представниками Ради, і взявши до уваги, що ці офіціальні представники Ради висловили принципіальну готовність почати переговори про угоду з Радою Народних Комісарів на началах визнання Радою Народних Комісарів незалежності народної Української республіки і визнання Радою контрреволюційності Каледіна та його пособників; узявши далі до уваги, що Рада Народних Комісарів завжди і безумовно визнавала право всякої нації, в тому числі й української, на незалежне державне існування; що всяка спроба усунути війну з Радою, коли б Рада визнала контрреволюційність Каледіна і не заважала війні проти нього, безумовно, бажана; висловлюючи своє переконання в тому, що тільки Ради української селянської бідноти, робітників і солдатів можуть створити на Україні владу, при якій сутички між братніми народами будуть неможливі;