Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Загалом же процеси українізації армії, проблеми, що при цьому виникали, тенденції якісних змін в армії, швидкоплинна діалектика зміни ролі військової сили у політичному житті як у краплі води відбили досить складні події, що відбувалися в 1-му Українському корпусі.

Ще до жовтневого повстання російське командування, не вдоволене з того, що корпус розташувався поблизу Києва, намагаючись віддалити його від Центральної Ради, зажадало передислокації корпусу на фронт, на заміну 6-му армійському корпусу, який був визначений для українізації і перетворений на 2-й Український корпус. З огляду на спад дисципліни і розклад, що дедалі більше охоплювали й підлеглу йому частину, П. Скоропадський вважав таке переміщення навіть корисним. Та й Центральна Рада, схоже, перестала б нервувати від сусідства з небажаним генералом, про якого почали поширюватись чутки як про можливого кандидата в гетьмани.

В листопаді корпус, опинившися між Києвом і фронтом, завагався, куди прямувати далі: до Києва, де влада перейшла до Центральної Ради, чи на фронт — невідомо з ким і заради чого воювати. Генеральний Секретаріат, незважаючи на протести П. Скоропадського, вирішив роз'єднати корпус: Першу дивізію зі штабом корпусу відрядити на фронт, а Другу — до Києва. Проте Перша дивізія запротестувала й надовго «застрягла» на станції Деражня. Наприкінці листопада поширились чутки, що 2-й гвардійський корпус; який йшов за більшовиками, залишив фронт і прямує на Київ для здійснення там більшовицького перевороту.

Такі настрої у солдатів 2-го гвардійського корпусу справді існували, а Є. Бош, котра не раз провадила в ньому агітацію, мала там великий авторитет і знала про прагнення військових, пропонувала скористатися з ситуації і закликати корпус для охорони Всеукраїнського з'їзду Рад, який мав відбутися на початку грудня. Та в зв'язку з тим, що погляди Є. Бош, як було вже зазначено, не поділяла більшість Київського комітету більшовиків і ВРК, вона відмовилась від цих пропозицій. Ніякого наказу 2-й гвардійський корпус не одержав і не знав, яка перспектива чекає на нього найближчим часом. При цьому почали проявлятися характерні для всієї армії процеси розкладу, хуліганства, мародерства, самовільного залишення частин і спроби захоплення рухомого залізничного майна для від'їзду по домівках, передусім, звичайно, найпрямішим і найкоротшим шляхом — через Київ. Ніяких же планів захоплення влади в Києві не було. Навіть пізніше, коли в другій половині грудня В. Антонов-Овсієнко планував використати потенціал корпусу для очищення Донбасу від каледінців, він намічав перекидання військ у район бойових дій через Катеринослав, а не через Київ [999] (876) Антонов-Овсеенко В. А. Записки о гражданской войне: В 4 т. — М., 1924. — Т. 1. — С. 29–50. .

Реальні факти заперечують твердження ряду авторів, ніби більшовики намагались у кінці листопада — на початку грудня 1917 р. за допомогою 2-го гвардійського корпусу вчинити збройний переворот, який було зірвано зусиллями 1-го Українського корпусу [1000] (877) Дорошенко Д Історія України. 1917–1923 рр. — Т. 1. — С. 377. .

Єдине свідчення щодо переміщення 2-го гвардійського корпусу в ті дні подала газета «Нова Рада». 30 листопада 1917 р. під назвою «Похід більшовиків на Київ» вона без посилання на джерело інформації повідомила, нібито за наказом начальника штабу Верховного головнокомандуючого Росії М. Бонч-Бруєвича один з полків 2-го гвардійського корпусу має рухатись на Київ, що робиться без відома й дозволу Генерального секретарства військових справ. Останній надіслав М. Бонч-Бруєвичу протест із цього приводу, і генеральний секретар військових справ С. Петлюра розіслав у різні військові інстанції телеграму про заборону проїзду територією України будь-яких частин без дозволу Генерального секретарства військових справ чи його органів.

П. Скоропадський замість наказу їхати на фронт віддав розпорядження про облогу обома своїми дивізіями залізничної лінії Жмеринка — Козятин і Шепетівка — Козятин — Христинівка — Вапнярка, роззброїв ешелони 2-го гвардійського корпусу та деякі інші більшовизовані військові частини. Такі дії П. Скоропадського подаються як його власна ініціатива з метою захисту Центральної Ради [1001] (878) Там само; Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 —грудень 1918. — Київ; Філадельфія, 1995. — С. 92–93. . Висновок Д. Дорошенка, що «цим було урятовано Київ і всю Наддніпрянську Україну від розгрому збольшевиченими солдатськими бандами» [1002] (879) Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923 рр. Ужгород, 1930; Нью-Йорк, 1954. — Т. 2. — С. 26–27. , гадається, є перебільшенням, позбавленим надійного фактологічного підгрунтя.