Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Та ці сподівання виявились марними, хоч Генеральний секретар військових справ С. Петлюра й обіцяв на зустрічі з союзниками 13 грудня 1017 р. виставити на фронт півмільйонну армію. Можливо, С. Петлюра й свідомо вводив в оману дипломатів, а можливо, й сам не міг точно сказати, якими реальними силами диспонував його уряд. І не тільки тому, що ситуація змінювалась буквально щодня, а й тому, що й на сьогодні, після численних зіставлень різних даних, документів фахівці мають досить наближені, суперечливі уявлення про кількісні характеристики українських збройних сил в кінці листопада — на початку грудня 1917 р.

Якщо не брати до уваги тих, хто вважає військом Української Ради всіх солдатів-українців, представлених на військових з'їздах, або ті частини, які ухвалювали резолюції відданості українській справі, цифри тут коливаються від 70 тис. до близько 400 тис: 180 тис. солдатів і офіцерів на Південно-Західному і Румунському фронтах, 150 тис. — у тилових гарнізонах і 60 тис. вільних козаків [1007] (884) Голуб П. А. Партия, армия и революция. — М., 1967. — С. 170. Його ж. Большевики и армия в трех революциях. Москва, 1977. — С. 207. .

Очевидно, ближчою до істини є цифра 400 тис. Нею оперував під час подій (а не пізніше — у спогадах) С. Петлюра. Можна допустити, що таким або близьким до нього було й уявлення про збройні сили Ради деяких партійних працівників у Петрограді, якщо вони вважали (нехай навіть без жодних підстав), що Центральна Рада здатна виставити лише проти Каледіна стотисячне військо. Повертаючись з відпустки з Єлисаветграда, член ЦК РСДРП(б) Г. Зінов'єв {14} 14 Довідка: Зінов’єв Григорій Євсійович (справжнє ім’я — Радомишльський Овсій — Герцен Аронович, 29.Х.1883 р., Єлисаветград, Херсонської губернії — 25.VIII.1936, Москва). Походив із міщан. Одержав домашню освіту. З кінця 90-х років — у революційному русі. В 1901 р. вступив у РСДРП. З 1903 р. — більшовик. Вів революційну роботу, заарештовувався, кілька разів виїжджав за кордон. Навчався на хімічному та юридичному факультетах Бернського університету. З 1908 р. постійно в еміграції. Повернувся в Росію у квітні 1917 р. Член ЦК РСДРП, редколегії „Правды”, член ВЦВК і виконкому Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів. Після липневих подій перейшов на нелегальне становище. Висловлювався проти проведення жовтневого повстання в Петрограді, відстоював ідею „комбінованого типу республіки” — ради й Установчі збори, виступав за „однорідно-соціалістичний уряд”. На деякий час виходив зі складу ЦК, на деякий час у листопаді-грудні 1917 р. приїжджав в Україну. З 13.ХІІ.1917 р. до кінця 1925 р. — голова Петроградської ради. В 20-ті роки у вищих ешелонах партійного керівництва СРСР, учасник багатьох партійних опозицій, кілька разів виключався і знову відновлювався в ВКП(б). Репресований. узяв участь у нараді працівників Київської партійної організації — делегатів обласного (крайового) з'їзду РСДРП(б). Виступаючи з питання про ставлення до Центральної Ради, Г. Зінов'єв заявив: «Нам становище на Півдні Росії уявлялось зовсім в іншому вигляді. Я повинен сказати, що ми були дуже щирі, коли на заводах Петрограда виступали із заявами такого змісту: нехай насмілиться Каледін виступити — Центральна рада, ця революційна влада українських робітників і селян, вишле проти нього 100 000 армію» [1008] (885) Киевская мысль. — 1917. — З дек. (утр. вып). .

У будь-якому випадку в листопаді—грудні 1917 р. Центральна Рада мала досить численні збройні сили, що помітно (принаймні у 10–12 разів) переважали військовий потенціал прибічників радянської влади [1009] Предметний розгляд порушеного питання з усіма можливими цифровими даними міститься у книзі: Солдатенко В. Ф., Хало Л. Г. Військовий чинник у боротьбі за політичну владу в Україні в 1917–1918 рр. — К., 2002. — С. 179–211. .

За розвитком подій в Україні, переростанням боротьби у громадянську війну пильно стежили у Петрограді. І надалі вважаючи, що край залишається частиною Росії, не особливо зважаючи на зусилля Центральної Ради щодо державного самовизначення УНР, тут розглядали ситуацію в Україні крізь призму процесу розвитку соціалістичної революції, встановлення радянської влади. Тобто на події в Україні дивилися здебільшого як на внутрішні проблеми. Мабуть недарма у 14 випадках з 15, коли на засіданнях РНК слухались питання про Україну (мова йде про листопад — грудень 1917 р.), доповідачем або автором, якому доручалася підготовка документів, був нарком у справах національностей Росії Й. Сталін —і тільки одного разу — нарком закордонних справ Л. Троцький. Для В. Леніна Й. Сталін став незаперечним авторитетом з українських проблем, а для уряду — скоріше наркомом чи ж то провідним «фахівцем» з установлення влади рад на місцях, аніж наркомом у справах національностей [1010] Детально про ставлення керівного ядра РНК до українських проблем див: Солдатенко В.Ф. До конфлікту Рад наркому Росії з Центральною Радою (особистісний зріз) // Події і особистості революційної доби. — К., 2003. — С. 75–108; Його ж. До історії українсько-російських взаємин 1917 — на початку 1918 рр. // Пам’ять століть. — 2003. - № 6. — С. 52–80. .