Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1917

Не погодившись по суті з жодною з висловлених претензій РНК, Центральна Рада їх рішуче відкидала. «…На території Української Народної Республіки, — говорилось у посланні, підписаному В. Винниченком і В. Шульгіним, — влада належить демократії України. Всякі замахи озброєною силою на цю владу будуть придушуватись тою ж силою» [1017] (892) Там само. — С. 513. .

Очевидно, на той момент, оглядаючись на дивізії «українізованого» війська, Рада вважала своє становище непохитним. Вона розгорнула інтенсивну кампанію, під час якої доводила, що поява «Маніфесту» — це оголошення війни Україні, видавала свою боротьбу проти рад в Україні і в Росії за війну між Україною і Росією, між двома народами. 5 грудня 1917 р. В. Винниченко говорив про «Маніфест»: «Оголошення нас «буржуями» — засіб боротьби неукраїнців з українцями. Боротьба, яку тепер ведуть з нами більшовики, боротьба національна…Не Генеральний секретаріат, а Рада Народних Комісарів затіяла братовбивчу війну. Але той, хто підняв меч, від меча і загине…» [1018] (893) Киевская мысль. — 1917. - 6 дек. . Звертає на себе увагу й аргументація, до якої вдався М. Грушевський, аналізуючи ситуацію, пов'язану з одержанням «Маніфесту». Стверджуючи, що на Україну насувається вороже військо, він далі наголошував: «Воно (військо. — В. С.) уже вступило на українську землю й одержало наказ, щоб то не стало пробитись до центру нашої держави. Посилають це військо на нас ті самі так звані народні комісари, які лицемірно кричать скрізь і всюди про свою любов до миру. Заключивши перемир'я на всіх фронтах, народні комісари оголосили війну нам…» [1019] (894) Там само. .

Варто зазначити, що в такій атмосфері чимала частина місцевих більшовиків виявила розгубленість, про що засвідчив і обласний (крайовий) з'їзд РСДРП(б) в Києві З—5 грудня 1917 р. Опинившись після збройних акцій Ради 28 листопада — 3 грудня практично беззахисними й побоюючись, що маси можуть захитатись, знову схилитись до Центральної Ради, вони висловлювали тривогу за можливий розвиток подій як несприятливий для себе у військовій і політичній перспективах [1020] (895) Летопись революции. — 1926. - № 4. — С. 83–85. . Водночас робота з'їзду ще раз показала неготовність місцевих більшовиків до війни, про яку невгамовно твердили кожного дня у пресі.

5 грудня 1917 р. РНК розглянув відповідь Центральної Ради на ультимативні вимоги і, визнавши її незадовільною, вирішив «вважати Раду у стані війни з нами». Було доручено комісії у складі В. Леніна, Л. Троцького, Й. Сталіна вжити активних заходів до встановлення зносин зі Ставкою і видати від імені Ради Народних Комісарів дві відозви — до українського народу і солдатів [1021] (896) Владимир Ильич Ленин. Биогр. хроника. — М., 1974. — Т. 5. — С.111; Російський центр зберігання і використання документів новітньої історії (РЦЗВДНІ — колишній ЦПА ІМЛ при ЦК КПРС). Ф. 19, оп. 1, спр. 19, арк. 1 зв. 3 зв. .

Отже, в офіційних документах, які надходили з обох таборів, що вступили в протиборство, стан відносин характеризувався саме як війна, війна між радянською Росією й Українською Народною Республікою. Однак насправді ситуація була значно складнішою.

Мабуть, більше за інших це розуміли В. Винниченко і П. Христюк, які й зробили спроби за відповідними документами піднятись до належного рівня складності пояснень досліджуваних проблем. Навряд чи можна вважати їхні спроби абсолютно успішними — надто часто впадає у вічі очевидна суперечливість між окремими блоками-міркуваннями. Проте слід віддати належне прагненню вищеназваних авторів до наукової всебічності та об'єктивності. У В. Винниченка воно органічно поєднується зі внутрішньою потребою критичного самоочищення, а у П. Христюка — з явним розчаруванням з приводу невикористаних сприятливих можливостей — «історичного шансу» — через виявлені суб'єктивні прорахунки і помилки.

В. Винниченко з притаманною йому публіцистичною нещадністю і безапеляційністю стверджує, що розпочата війна велась «формально, — ніби з Росією, Великоросією, з Петроградським Совітським Урядом. Але в суті з власними народніми масами» [1022] (897) Винниченко В. Відродження нації. — Ч. ІІ. — С. 152. . Тобто «верхи» українського руху виявилися у конфлікті («війні»), громадянській війні з його «низами». Чому?

Колишній Голова Генерального Секретаріату самокритично відповідав на це питання. На його думку, це сталося тому, що український трудівник, передусім український солдат, не бачив «з боку своєї української влади бажання стати рішуче на бік працюючих, не бачив з ЇЇ боку тенденцій щось радікальне робити в цьому напрямі, щоб як не сьогодня, то далі в майбутньому, переборовши всі труднощі, визволяти свої трудящі маси з-під соціального панування ворожих і нації, й працюючим кляс. Замісць того чув, як таке бажання большевиків, така їхня оборона простого, бідного люду проти всякого пана називалася в українців (йдеться, звичайно, про ідеологів українського руху. — В. С.) демагогією, висміювалася, лаялася, заперечувалась» [1023] (898) Там само. — С. 158. .