Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

Звичайно, «голими руками» такого успіху досягти було б неможливо. Свою роль тут, зокрема, відіграли дії колишнього урядовця Центральної Ради, а влітку 1918 р. — вповноваженого Української Держави з роззброєння загонів «Вільного козацтва» Ю. Тютюнника. Під час розформування добровольчих частин він таємно передав у розпорядження селян 10 тис. гвинтівок, 2 гармати, панцерник і чимало комплектів військового спорядження [594].

І хоча невдовзі окупантам вдалося повернути контроль над Звенигородкою та деякими іншими населеними пунктами, полум'я повстання перекинулося на Таращанський повіт, а за ним — на Васильківський, Уманський, Канівський та Черкаський [595]. Гетьманська адміністрація і поміщики з повітів у паніці втікали до Києва під захист окупантів [596].

У ніч на 12 червня повстанці (1000 чоловік, при 2 гарматах і 200 кулеметах) за підтримки місцевого населення оволоділи Таращею і утримували її до 17 червня 1918 р. На кінець місяця сформований під керівництвом лівих сил (боротьбисти й більшовики) повстанський штаб спирався на 10 тис. озброєних повстанців, а ще близько 20 тис. ополченців охороняли своєрідний «революційний острів», що виник у самому центрі окупованої України [597]. В документах, а відтак і в історіографії трапляються й інші відомості про чисельність й озброєння повстанців: З0—40 тис. учасників боїв на Київщині, що мали 2 батареї польової артилерії (12 гармат) і 200 кулеметів [598].

Зазнаючи дошкульних поразок, відчутних втрат (особливо — під Черкасами, Городищем, Корсунем, Білою Церквою, Жашковим) [599], гетьманські й окупаційні сили змушені були віддавати належне героїзмові й моральному духові своїх противників. «Загін з артилерією, кулеметами, добрим обозом, дисциплінований, є офіцери, — говорилося в одному з повідомлень інформаційного відділу департаменту Державної варти на ім'я гетьмана. — В селах нікого не чіпають не грабують, кажуть, що йдуть проти німців і гетьмана» [600].

Щоправда нерви витримували далеко не у всіх. Так посол Австро-Угорщини в Україні Й.Форгач у червні 1918 р. мало не кожного дня буквально бив на сполох, засипаючи офіційний Відень панічними телеграмами про розмах подій на Звенигородщині, яка входила в зону австрійської окупації, загрозливі успіхи повстанців, вражаючі жертви гетьманців та їх іноземних помічників. Високий чиновник закликав ставитись до вибуху народного гніву з усією серйозністю і, не знаходячи інших рецептів, відреагувати додатковою присилкою військ [601].

Слід сказати, що розголос про події в Україні був досить широким. Аналізуючи розвиток революційних процесів, британська «Dailу News» констатувала: «В Україні повстання з кожним днем поширюється. Німці, підпалюючи цілі села з метою придушення повстання, лише розпалюють проти себе ще більшу лють» [602]. У даному випадку не може бути мови про репортерські перебільшення чи свідоме нагнітання пристрастей — подібні свідчення постійно трапляються в тогочасній російській пресі з точними посиланнями на спалені населені пункти [603].

Паралельно з таращанськими і звенигородськими подіями аналогічні повстанські процеси розвивались на Волині, Херсонщині, Чернігівщині, Харківщині, Полтавщині, практично по всій Україні. 22 червня в Новомосковському повіті на Катеринославщині кілька селянських загонів, озброєних гарматами й кулеметами, напали на цілий німецький полк, в результаті чого окупанти втратили близько 2 тис. убитими й пораненими [604].

На Катеринославщині, як і в інших регіонах, ударною силою повстанців були колишні вільні козаки, від яких їхній колишній Головний Отаман поквапився дистанціюватись, тільки-но прийшовши до влади, а невдовзі заборонив козачий з'їзд і видав наказ про розформування «Вільного Козацтва». Ці рішення згодом дорого коштували владі. Вже у травні Катеринославський губернський староста доповідав військовому міністрові, що «колишні вільні козаки пориваються підняти селян проти сучасної влади, закликають не виконувати її накази» [605]. У розпал повстання на Звенигородщині до гетьманського центру панічно повідомляли: «В Звенигородському повіті розпочалися виступи озброєних значних банд Вільного Козацтва» [606].

Для координації дій повстанців, керівництва ними виникали революційні комітети, повстанські штаби. До їхнього складу входили переважно різко опозиційні гетьманській владі елементи — більшовики, українські есери — передусім — ліві (боротьбисти). Хоча вплив таких організаційних інституцій був локальним, вузькорегіональним, у цілому вони додержувались схожих антиурядових гасел, озброюючи (частково з допомогою активістів товариств «Просвіти», частково через періодичну і неперіодичну пресу) ними селянство. Характерним тут може бути звернення одного з повстанських штабів Київщини від 15 червня 1918 р., в якому головний зміст вимог повстанців був таким: «Лише боремося за повернення всіх здобутків революції, викладених у 3 і 4 Універсалах Центральної Ради, за повернення Центральної Ради і всіх демократичних інституцій, як-то земельних комітетів, рад селянських депутатів, за землю і волю, за негайне скликання Українських Установчих зборів» [607].