Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1918

«Що це за лютий час був на Україні! — вигукує М. Шаповал. — Гетьманщина лютувала: 8 липня видала «закон» про боротьбу з розрухою в сільському господарстві, на основі якого установлено було кріпацтво: селян змушувало силою обробляти панські землі. В початку вересня Скоропадський поїхав на поклон Вільгельмові II в Берлін, (5 вересня), після чого гетьманщина підписала (10 вересня) договір з Німеччиною на передачу німцям 35 % врожаю.

Гетьманщина була така страшна, що розпочалась по всій Україні боротьба проти буржуазної диктатури і німців. Боротьба велась партизанським способом селянами під проводом соціялістів-революціонерів і Селянської Спілки. Яка це була боротьба, показує звіт німецької оберкоманди, що на Україні за 6 місяців було вбито 19.000 німецьких жовнірів і офіцерів в сутичках з селянами! Розуміється, з боку селянства впало значно більше. Німці почали вивозити в Німеччину, в концентраційні табори, багато борців, переважно соціялістів-революціонерів і членів Селянської Спілки» [585].

Ці самі факти використовує в своєму дослідженні й П. Христюк, припускаючи, що кількість убитих окупантів була занижена штабними службами [586].

Політика гетьманського режиму щодо селянства дає всі підстави охарактеризувати її як «війну з селянством», яка, у відповідь, перетворювалась на «війну селянства з гетьманщиною». Це підтверджується не тільки пропоміщицькими, антиселянськими законами й розпорядженнями гетьмана, його уряду, а й численними фактами терору, що його чинили карні експедиції (контрибуції, шмагання, страти, «покріпачення»), й такими ж численними фактами різноманітних форм спротиву — аж до збройних повстань, про які, незважаючи на «дику цензуру», громадськості ставало відомо через пресу.

Навіть генерал А. Денікін усвідомлював відверто пропоміщицький, антиселянський курс аграрної політики П. Скоропадського й закономірність боротьби селянства проти режиму, що той курс здійснював: «Село піднялося за землю проти пана, проти німця як оборонця пана і відбирача хліба» [587], —зазначав лідер білогвардійського руху Півдня Росії.

Підбиваючи підсумки аналізу причин розвитку селянського руху у 1918 р., сучасний дослідник обгрунтовано твердить: боротьба селян спрямовувалась, «насамперед, проти встановлення на місцях гетьманської диктатури та насадження грабіжницької продовольчої політики» [588].

І хоча майже ніхто не керував проявами селянської непокори і протесту (особливо навесні — на початку літа 1918 р.), вони поширювались, «вкриваючи» цілі регіони, перетворюючись на дедалі змістовніші і радикальніші. Селянство бралося за зброю, створювало партизанські загони, піднімалось на повстання. Серед інших звертає на себе увагу Канізьке повстання на Єлисаветградщині у травні-червні 1918 р. У відповідь на розправу австрійських карателів у Каніжі було сформовано добре озброєний загін з селян ближчих сіл. Понад 700 повстанців протягом тривалого часу вели нерівні бої з переважаючими силами окупантів і, природно, таки були розбиті. 117 учасників повстання було повішено й розстріляно [589].

Прикметно, що вже під час травневих сутичок з гетьманською владою селяни, зокрема в Золотоноському й Лубенському повітах, почали висувати вимоги відновити правління Центральної Ради. Ці настрої особливо посилились після репресій проти делегатів II Всеукраїнського селянського з'їзду та заборони останнього [590].

Поділля й Донбас, Чернігівщина й Херсонщина — скрізь картина була схожою. Повідомлення до Києва часто нагадували фронтові зведення. З Катеринославщини 1 червня доносили: «В селах Кринишна, Михайлівка почалось заворушення селян. На австрійські війська напав загін більше 200 чол.» 11 червня повідомлялось про організацію «селянського повстання в околицях Ново-Миргорода, Ново-Архангельська, Гледенців. Біля с. Ракіни німці зустрілися з озброєним партизанським загоном в 200 чол.» У районі Милорадівки окупанти змушені були 14 червня відбивати «атаки більшовицького загону в 1000 чол.» [591].

Найяскравішим прикладом боротьби за людську гідність, за свої права і просто — за елементарне виживання — стало повстання у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини [592]. Варто згадати, що саме в цьому регіоні ще навесні 1917 р. утворилися перші формування «Вільного козацтва», а його перші командири і в 1918 р. очолювали рух селянства за свої права і волю, оскільки силою обставин головним аргументом стала гвинтівка. Крім того, на Звенигородщині й Таращанщині опинилося чимало міських мешканців, які, рятуючись від голоду, за мізерну винагороду займались збиранням урожаю зернових і полоттям цукрових буряків. Спроби домогтися підвищення платні викликали каральні акції місцевої адміністрації та окупантів. На цьому грунті в с. Лисянці вибухнуло повстання, яке блискавично охопило сусідні села. Протягом п'яти днів повстанці вибили військові залоги з цілого ряду населених пунктів і 9 червня оволодіти Звенигородкою [593]. До рук повсталих потрапила значна кількість зброї, серед якої були навіть гармати.