Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Не випадково голова галицького уряду пізніше, 26 листопада 1919 р., цілком відверто заявив: «Галицький Уряд з самого початку жадав переговорів з Денікіним».

В. Винниченко зазначає, що певний час галичани приховували свої наміри від кам'янецького уряду, «якому ся орієнтація так само загрожувала «ліквідацією», як і большевицька. Але в тому й була трагедія цих двох нещасних урядів, що всяка орієнтація, яку б вони ні запропонували один одному, була «ліквідаційна» для одного, або другого, або й для обох разом. А ще трагічніше було те, що всяка орієнтація, яку б ні приймав той чи другий уряд була «ліквідаційна», загубна для української державности [772].

Критика колишнім Головою Директорії індивідуалістичних нахилів керівників наддніпрянців і галичан набирає дуже гострих форм, виводить іменитого автора на висновки, що спільні, соборні інтереси України до певного часу були тільки привабливим гаслом, а східні й західні діячі завжди обстоювали лише власні інтереси. Бажання не втратити владу брало гору над всіма іншими міркуваннями. «Цупко, з сліпою, чисто зоологічною жадностю тримаючись за владу, ці люди фатально, ніби за кару собі, самі себе тягли в загибель отими орієнтаціями, — пише В. Винниченко. — Із якою разом з тим моторошною самопевностю, хвастовитостю ці люди вихилялись і ставали в пози «єдиних спасителів України», «непохитних борців і героїв» на самому краєчку безодні, в яку самі себе отими орієнтаціями й вихиляннями штовхали» [773].

Обидві сторони відчували ненадійність своїх спільників, виявляли невпевненість у їхній узгодженій політиці.

Розрахунок галичан полягав у тому, що вони ладні були дати сили для боротьби за Українську Народну Республіку лише в тому разі, якщо це обіцяло відвоювання Східної Галичини у Польщі. Кам'янецький же уряд сприяв збільшенню сумнівів щодо саме такої перспективи. Він дедалі більше орієнтувався на партнера Антанти — Польщу. Виявилася й інша хитрість: «Кам'янецькі політики хотіли спекульнути як раз на тому самому Денікінові, на якого покладали свої надії галицькі політики. Вони хотіли налякати Польщу тим, чого так дуже хотіли галичане, се-б-то, що Денікін піде походом на Галичину й одніме її в поляків. Отже, казали вони польській шляхті, Денікін є ворог не тільки України, але й Польщи. А через те поляки повинні підтримати кам'янецький уряд, дати йому допомогу й взагалі всіма способами обстоювати самостійність української держави, бо це буде й для Польщи забезпеченням від замахів велетенської «єдіної-нєдєлімої», яка ще до того може ввійти в союз з Німеччиною. Кам'янецьким хитрунам, розуміється, було відомо, що все діло в Галичині. Не було б Галичини, полякам не було б чого так боятися Денікіна. Отже, насамперед, їм треба було сказати Польщі, як же вони самі дивляться на це питання. Адже поляки не такі дурні, щоб давати допомогу тому, в кого вони вкрали цілий край». Саме тут, на думку В. Винниченка, «і було закопано собаку конфлікту між кам'янчанами й галичанами» [774].

Насправді, щоб одержати від поляків бодай найменшу допомогу, С. Петлюра мав надати гарантію, що вона не обернеться на шкоду Польщі. Останнє могло відбутися тільки в разі відмови від повернення до лона України Східної Галичини.

Відповідні дипломатичні маневри здійснювалися, хоч і ретельно маскувалися. Поляки ж продовжували невпинні репресії в Галичині [775]. Узагальнюючи повсюдні факти розбоїв, знущань, наруги над українським населенням, О. Мегас пише: «Військові і цивільні власті польські при помочі жандармерії, полевої поліції і здичілої салдатески докладають усяких зусиль і підняли плянову акцію, щоби винищити цілу українську інтелігенцію і селянство морально матеріально і фізично, так підорвати, щоб зробити її нешкідливою в пляновій кольонізаторській роботі польських шовіністів. В тій ціли заряджують польські військові команди і жандармерія та польські цивільні власті масові арештовання і з арештованими, зглядно інтернованими поводять ся гірше, чим із найпідлішими злочинцями. Побивають їх так, що нераз побитий умирає або стає калікою на ціле житгє. Інтернованих виголоджують, без огляду на їх вік і суспільне становище, цілими місяцями держать їх у темних, нужденних, брудних і вогких казармах — в голоді і холоді. Крім сего заряджують по селах масові побої нагаями або їх дротяними прутами і знущають ся в нелюдський впрост спосіб, та дивлять ся крізь пальці на осоромлювання і звірські насильства жінок і дівчат здичілою салдатескою» [776].