Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Передусім слід відзначити, що поширена версія, начебто галицькі корпуси та війська денікінського генерала Брєдова «одночасно» вступили до Києва, не відповідають дійсності. Аналіз доступних матеріалів, зокрема й мемуарів А. Денікіна, які стали основою для подібних домислів [784], дозволяє стверджувати, що українські частини принаймні на півдоби раніше ввійшли до Києва, отже, саме вони фактично заволоділи містом.

У висвітленні подальших подій в історико-мемуарній літературі одну з версій — «наддніпрянську» — іноді називають «офіційною», бо вона випливає з висновків розслідування урядом УНР справи про здачу Києва [785]. Друга — «галицька» — сформувалася на основі свідчень учасників тих подій і, вочевидь, не позбавлена внутрішніх суперечностей2.

Гадається, при виробленні принципового, виваженого підходу до оцінки справді непростого історичного епізоду варто враховувати всю суму відомих фактів і неупереджено їх зіставити, поєднати, щоб одержати якомога об'єктивнішу картину.

Передусім варто звернути увагу на зауваження мемуариста О. Станіміра, що «стан наступального психозу» відразу після вступу українських військ до Києва змінився на «стан приголомшення успіхами», військовиків охопила нічим невиправдана «безпечність», бо до міста навіть не стягнули штабних й інтендантських структур [786]. Основною турботою командування стало виконання отриманого близько дев'ятої години вечора 30 серпня наказу про підготовку парадного в'їзду до столиці Головного отамана С. Петлюри, який мав відбутися наступного дня. Таким чином, його головна увага була прикута до формування з кращих підрозділів парадної бригади, яку на ранок відправили до центрального вокзалу. За таких умов наступні накази про зайняття пошти, телеграфу, заводу «Арсенал», Міської думи та інших важливих об'єктів виконувалися недбало, для забезпечення їхньої охорони відрядили незначні сили.

Проте й парад довелося відмінити у зв'язку з тим, що зранку 31 серпня денікінці почали переправлятися човнами через Дніпро, а головні їх сили зосереджувалися біля мостів. У цій ситуації, що вимагала чіткої координації дій, зі Штабу Головного отамана надійшов черговий, суперечливий за своїм змістом, наказ: українські війська повинні були «обсадити» головні об'єкти міста, але при виникненні непорозумінь та конфліктів з денікінцями їм заборонялося вдаватися до зброї (у документі це звучало так: «обсадити, але не стріляти»).

На наступні запити польових командирів послідували додаткові роз'яснення про те, що частини денікінців слід зупиняти та вступати з ними у переговори «для з'ясування ситуації». Отже, залишилася нез'ясованою головна проблема: як діяти у випадку, якщо новий противник вдасться до силових заходів.

У доволі численній історико-мемуарній літературі українського зарубіжжя, присвяченій київському походу, чимало зусиль потрачено для з'ясування проблеми, яким чином денікінці ввійшли до міста, оволоділи ним, зокрема, через якій міст вони пройшли, хто саме їх пропустив тощо. Хоча наводилися дуже суперечливі свідчення, які живили невщухаючі гострі дискусії [787], однак насправді порушене питання не є головним, а похідним: безглузда здача столиці стала багато в чому логічним наслідком загальної військово-політичної стратегії. Начебто, у відповідь на нього в наддніпрянських урядових колах зародилася й усталилася теза про «зраду галичан», яка згодом посилено тиражувалася.

Спираючись на доступні матеріали, важко дати точну інтерпретацію згаданих подій (архівних матеріалів майже не збереглося), але можна, принаймні, спростувати деякі вади у їхньому висвітленні. Питання, через який саме міст потрапили денікінці до Києва для загального перебігу подій не має принципового значення, бо, виконуючи згаданий наказ «обсадати, але не стріляти» українські вояки не могли чинити білогвардійцям збройного опору. Імовірно, що ситуація могла скластися зовсім по-іншому, якби цього наказу не було. Це, зокрема, може підтвердити хоч і поодинокий, проте достатньо красномовний факт готовності галицької залоги на чолі із сотником І. Подюком, який ще не знав про відоме розпорядження, боронити Ланцюговий міст збройними засобами. Тому білогвардійці через нього не пройшли [788].

Гіпотетично неважко припустити, що денікінці взяли б Київ і в будь-якому іншому випадку (вибили б з нього хоч червоних, хоч українські армії) — настільки переконливою була їх перевага на загальному театрі воєнних дій. Цей момент також слід враховувати, свідомо обмежуючи емоційну розпуку, яка взагалі-то серйозного логічного продовження щодо конструктивної лінії поведінки українських сил, хоча б на перші дні вересня 1919 р., не мала.