Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Таким чином, на 20–21 серпня 1919 р. перший етап наступальної операції на Київ було завершено. Його важливим наслідком стало піднесення морально-бойового духу в українських військах, а також покращання їх матеріально-технічного становища завдяки захопленим трофеям. Відступаючим на Київ і Коростень частинам Червоної армії не вдалося сконцентрувати сили, щоб організувати довготривалий захист.

Зважаючи на ці здобутки, Штаб Головного отамана не приділяв великої уваги тяжкому становищу українських частин, що просувалися на одеському напрямку. Особливе занепокоєння серед Начальної Команди викликала перевтома особового складу, а також зміни на інших фронтах громадянської війни.

У той час, коли об'єднане українське військо заволоділо більшою частиною Правобережжя, Лівобережжя України швидко опановувала Добровольча армія. її головні сили рухалися через Харків на Курськ та Орел. Захопивши Полтаву, корпус генерала Брєдова повернув на Київ. Війська генерала Шкуро форсували Дніпро в районі Катеринослава і 21 серпня з'явилися під Білою Церквою. Тоді ж біля Христинівки білогвардійські частини вперше зіштовхнулися з українськими підрозділами, зокрема групою В. Тютюнника. На Миколаївщині та Херсонщині три дивізії 14-ої армії були відрізані та оточені добровольчими частинами, що загрожувало їх повним розгромом. З тилу болісних ударів їм завдавав Н. Махно. Завдяки розгорнутій махновцями широкій агітаційній роботі, розпочався активний перехід червоноармійців, головно кавалерії, до повстанської армії, яка, таким чином, зросла до 40 тис. бійців та 11 тис. т. зв. тачанок і возів [758].

Проте, навіть перебуваючи у катастрофічному стані, більшовицькі війська продовжували боронитися з винятковою впертістю. В надісланій 9 серпня В. Леніним телеграмі на Український фронт їм наказувалося битися «до останньої краплі крові» [759]. Прориваючись на північ, для з'єднання з 12-ою армією, оточені дивізії 14-ої армії завдали дошкульних ударів українським військам під Вапняркою, Бірзулою і Херсоном. Водночас, перекидаючи підкріплення з Кавказького фронту, розпочалася концентрація червоноармійських частин у районі Мозир-Гомель для нанесення контрудару. Проте це угрупування не поспішало з виступом, розраховуючи на зіткнення української та білогвардійської армій, взаємне обезкровлення.

Передбачаючи можливість виникнення такого варіанту у військово-політичній ситуації, ще напередодні київського походу Начальна Команда звернулася до Штабу Головного отамана із запитом щодо визначення характеру стосунків між українськими і денікінськими військами на випадок їхнього зіткнення. Запит переадресували С. Петлюрі, який не дав ніякої відповіді [760].

Проблема взаємостосунків між об'єднаним українським військом та Добровольчою армією ввібрала в себе низку не лише військових, але й зовнішньо- та внутрішньополітичних суперечностей.

Водночас у ній виразно проявилося різне бачення перспектив боротьби за українську державність. Галицький табір в особі Є. Петрушевича виступав за союз з А. Денікіним та вимагав створення уряду, здатного вести переговори у цьому напрямі. Така позиція, як слушно зауважив І. Мазепа, зумовлювалася не стільки вірою в перемогу А. Денікіна над більшовизмом та переконанням у недоцільності боротьби українських військ з Добровольчою армією [761], скільки вірою, що запобігання такому конфлікту збільшить шанси отримати допомогу від Антанти. Диктатор був переконаний, що вона «накаже Денікіну кооперувати з українською армією» [762].

Симон Петлюра категорично відкидав можливість ведення переговорів з більшовиками, до чого схилялася частина Директорії. І. Мазепа постійно переконував Петлюру не допускати в уряд праві партійні групи, бо через них «втратимо ясну національну лінію… підемо слідом за опозицією… на тісніше порозуміння з Денікіним, а це буде для нашої армії страшніше за всяку поразку на фронті» [763].

Отже, щодо Добровольчої армії Головний отаман займав невизначену позицію, хоча, вірогідно, й не відкидав можливість порозуміння з нею, а на практиці він дедалі визначеніше робив ставку на Польщу. Її лідер Ю. Пілсудський, своєю чергою, був переконаний, що у разі перемоги над більшовиками А. Денікін не визнає незалежності Польщі, якій, таким чином, доведеться боротися з білогвардійщиною [764]. Цим значною мірою пояснюється обережність поляків у тогочасних воєнно-революційних подіях в Україні.

За таких обставин 22 серпня 1919 р. начальник Штабу Головного отамана генерал М. Юнаків видав наказ українським військам, які наступали на Київ. У ньому, зокрема, зазначалося: «1) Належить безумовно не вдаватись у ворожу акцію з Денікіним, коли б прийшло до зустрічі з його бойовими відділами; 2) Пропонувати, щоб денікінці не займали тих місцевостей, які є в руках українського війська. В тій цілі належить установити між обома військами демаркаційну лінію» [765].