Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Проте, слід враховувати, що західноєвропейські політики зовсім по-іншому бачили вирішення українського питання, а позірна військово-стратегічна перевага «одеського проекту» дедалі зменшувалася внаслідок опанування Півднем України добровольчими частинами.

Загальна військово-політична ситуація, що склалася у липні- серпні 1919 р. на території постросійської імперії, була сприятливою для походу об'єднаної української армії на Київ.

Крім неї тут водночас концентрувалася дія ще трьох великих військово-політичних чинників. Головні сили Червоної армії зосереджувалися тоді на сході проти адмірала Колчака, який, до речі, доволі толерантно ставився до національних рухів поневолених народів і до українського, зокрема. З Півдня (Україна, Дон, Кубань, Кавказ) наступала Добровольча армія генерала А. Денікіна, що потенційно могла суттєво вплинути на долю українських визвольних змагань.

На південно-західному фронті, який проходив майже через всю Правобережну Україну, більшовицьке командування тримало незначні сили.

Зосереджені в районі Жмеринки та Вапнярки, 1-ша і 44-та дивізії І. Дубового, що входили до складу 12-ї армії, мали разом до 11 тис. солдат, а розташована в околицях Вапнярки 45-та дивізія Й. Якіра (належала до 14-ї армії), — 6,5 тис. багнетів. На Херсонщині і Миколаївщині 58-ма радянська дивізія вела боротьбу з частинами А. Денікіна і Н. Махна. Чисельність особового складу цих чотирьох дивізій поступово зросла з 17–18 до 40–60 тис. червоноармійців [739]. Вони відзначалися достатньо високою мобільністю, завдяки наявності кіннотних підрозділів й активного використання панцерних потягів.

Військові фахівці також відзначають, що порівняно з Червоною армією жодна з діючих у Східній Європі антибільшовицьких сил не мала такої продуманої тактики і стратегії. Всім їм, як правило, бракувало розуміння, що ведеться не «регулярна» війна з фронтами і диспозиціями, а революційна боротьба за маси. Зокрема, й серед військового керівництва армій ЗУНР і УНР переважали закостенілі шаблони, які вкоренилися під впливом характеру і методів ведення Першої світової війни2.

Величезним прорахунком української стратегії стало одночасне проведення наступальних операцій у двох напрямках — «генеральному» — на Київ та «другорядному» — на Одесу. Таке компромісне рішення у період, коли вирішувалася доля Української революції, призвело до розпорошення сил і незабаром стало однією з причин поразки українських військ.

Намагаючись будь-якою ціною зберегти цілісність Галицької армії, Диктатор і Начальна Команда погодилися спрямувати всі її частини на Київ, проти більшовиків. Таким чином, відновлення боротьби проти Польщі переносилося на «більш зручний час». Це знайшло вияв у пропаганді серед галицького вояцтва нового програмного гасла: «Через Київ — на Львів!».

Доцільність виступу соборницьким фронтом пояснювалася і необхідністю піднесення престижу української національно-визвольної боротьби перед світовою громадськістю. При цьому, на офіційному рівні політичне та військове керівництво ЗУНР чітко і послідовно проводило соборницьку лінію, принаймні, документально її оформляло. Ще в наказі-зверненні до Галицької армії від 13 червня 1919 р. М. Греків наголошував на необхідності забезпечення «єдності й поваги» в єдиній українській армії, яка у своїй діяльності повинна спиратися на спільні історичні традиції і мету. «Ми не маємо забувати, — підкреслювалося у цьому документі, - що на нас звернені очі цілої Європи, перед якою наші вороги представляють нашу українську армію, як більшовицьку банду».

При вступі на посаду командувача військами ЗУНР 7 липня 1919 р. М. Тарнавський закликав до боротьби «рука в руку з наддніпрянськими братами, аж до осягнення самостійної і Соборної України»2. А в наказі Начальної Команди від 29 липня вже виразно окреслювалася зміна пріоритетів: «Час для визволення землі ще не прийшов», проте «не сміємо безчинно спочивати…, світ мусить знати про існування Галицької армії та широко чути її діла».

Отже перемога над Польщею залишалася головною метою, змінювався лише шлях її досягнення: «Вирвати матір українських городів — Київ, а звідти рушити переможно на галицьку столицю — Львів» [740].

Принципова згода про спільний наступ на Київ була досягнута на нараді керівних діячів УНР і ЗУНР 30 липня 1919 р. у Кам'янці- Подільському. Це рішення значною мірою стало демонстрацією обопільної волі й перед присутніми на зібранні представниками французької, англійської та американської місій. С. Петлюра з властивою йому експресивністю змалював грандіозні плани боротьби українських армії з більшовизмом, хоча залишив поза увагою питання вироблення реального механізму та здійснення конкретних заходів щодо реалізації далекосяжних задумів. Уже 31 липня 1919 р. штаб Дієвої армії фактично без узгодження з Начальною Командою затвердив генеральний план наступальних операцій на Київ та Одесу, що мали розпочатися 2 серпня. Зокрема, щодо київської операції, то на її першому етапі передбачалося просування двох наддніпрянських груп на Жмеринку, II галицького корпусу разом із Січовими стрільцями — на Старокостянтинів-Тульчин. На другому етапі I i II корпуси мали опанувати лінію Козятин-Бердичів-Житомир, а частини армії УНР спрямовувалися на Коростень, Шепетівку, Христинівку. Передбачалися обхідні маневри важливих транспортних і економічних вузлів з метою їх оточення для захоплення живої сили і майна супротивника. В резерві залишалися УСС та Волинська група.