Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Англія, Франція, СІЛА також здійснювали неодноразові спроби об'єднати денікінські сили з військовим потенціалом УНР, а також ЗУНР і Польщі для спільної боротьби проти радянської влади, більшовиків. Особливо ж бажаним вважалося примирення між А. Денікіним і С. Петлюрою [735]. Однак, через несприйнятгя можливими партнерами один одного, домовленості досягти не вдалося2.

Після переходу Галицької армії на Наддніпрянщину та її формального об'єднання з Дієвою армією УНР постала нагальна проблема вироблення стратегічної лінії для продовження збройної боротьби за українську державність. Основні, пов'язані з цим суперечності розгорілися з приводу визначення напрямку наступальної операції.

Даний важливий епізод по-різному висвітлюється в історичній та мемуарній літературі. Серед багатьох авторів, що дотримуються згадуваної «галицької концепції» у висвітленні подій Української революції, поширений погляд, буцімто політичне і військове керівництво ЗУНР розглядало три можливі варіанти нанесення головного удару — на Галичину, на Київ, чи на Одесу. Такий підхід приваблює дослідників зовнішньою простотою і логікою, але при його обґрунтуванні часто фігурують штучні, винайдені пізніше конструкції, які далеко не завжди узгоджуються з тодішніми реаліями.

У другій половині липня 1919 р. Начальна Команда справді виношувала проект, пов'язаний з відновленням боротьби проти Польщі. Він ґрунтувався на розрахунках щодо залучення до воєнних дій 20 тис. полонених галичан, які перебували в Італії, та передбачав спрямування вістря наступу на Чортків-Стрий. Проте ці плани навіть не були винесені на офіційне обговорення — настільки було очевидним, що вони ніколи б не знайшли підтримки з боку Директорії. Натомість, відразу після переходу за Збруч галицькі частини стали використовуватися для реалізації задуму щодо захоплення Києва. Вояки-галичани, щоправда, не брали безпосередньої участі в бойових діях 18–24 липня на вапнярському та жмеринському напрямах, але, прикриваючи фланги наддніпрянців, тим самим надавали їм впевненості та сковували ініціативу противника [736].

Після деяких вагань Начальна Команда була змушена погодитися на участь II галицького корпусу спільно із Січовими стрільцями та Запорізькою дивізією в наступі на Проскурів, що розпочався 26 липня. Відзначимо, що фактично це була перша масштабна операція, проведена спільними силами двох українських армій. Нечисельні, морально нестійкі, підрозділи Червоної армії не могли чинити опору, тому наступного дня вони залишили місто, не встигши вивести значні запаси зброї та майна [737]. Майже не зустрічаючи перешкод, галицькі частини просувалися повільно та обережно, тому лише після другого наказу штабу армії УНР перемістилися в район Старокостянтинова-Шепетівки. Давалися взнаки втома та непристосованість до ведення бойових дій у незнайомому регіоні. Таким чином, галичани набували досвіду у веденні напівпартизан- ської війни. Зрештою, велику моральну та ідейну значущість мав сам факт їхньої участі у боротьбі за українську державність на Наддніпрянщині: вразливу душу стрілецтва опановувало прагнення до нових перемог.

В історико-мемуарній літературі галицьких авторів переважає думка, що план С. Петлюри був вигідний лише з точки зору внутрішньої та зовнішньої політики, а у військово-стратегічному відношенні він був «нереальним», «фантастичним», «заздалегідь нездійсненним» у порівнянні з «далекосяжною» та «доцільнішою» перспективою походу на Одесу [738]. Але, насправді, такі твердження виглядають переконливо лише з висоти часу, бо, зважаючи на ситуацію, що тоді склалася на протибільшовицькому фронті, захоплення Києва блискавичним наступом було цілком реальним. Звільнення української столиці — важливого адміністративного і транспортного центру — мало сприяти зміцненню авторитету УНР, консолідації українських національних сил, піднесенню морального духу, а також давало вагомі аргументи у міжнародній діяльності.

Свої сильні сторони мав і запропонований Начальною Командою план наступу на Одесу, хоча, слід визнати, що він відповідав передусім стратегічним інтересам Галицької, ніж обох об'єднаних українських армій. У разі його реалізації лідери УНР і ЗУНР могли розраховувати на повернення близько 40 тис. українських полонених з Італії, а також на отримання матеріальної допомоги від Антанти для ведення антибільшовицької боротьби. Таким чином, зважаючи на людські ресурси, згідно із заявою С. Петлюри, українські збройні сили могли зрости до 500 тис., навіть мільйона, вояків, що мало забезпечити торжество української державності.