Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Замість Б. Мартоса соціал-демократи висунули на посаду прем'єра кандидатуру М. Порша, проти якого рішуче висловилися есери. Тоді, внаслідок низки міжпартійних нарад, погодилися на головування в уряді І. Мазепи.

Водночас було ухвалено домагатися й здійснення рівненської угоди про поповнення Директорії представниками УСДРП і УПСР. Проте дійти згоди між партіями і особисто з С. Петлюрою щодо конкретних претендентів не вдалося. До нового уряду, зрештою, ввійшли: Голова Ради Міністрів і міністр внутрішніх справ — І. Мазепа (УСДРП), міністр земельних справ — М. Ковалевський (УПСР), міністр фінансів — Б. Мартос (УСДРП), міністр праці — О. Безпалко (УСДРП), виконуючий обов'язки військового міністра — полковник В. Петрів (безпартійний), міністр юстиції і виконуючий обов'язки міністра закордонних справ — А. Лівицький (УСДРП), міністр шляхів — С. Тимошенко (УСДРП), міністр народного господарства — М. Шадлун (УСДРП), міністр здоров'я і опіки — Д. Одрина (УПСР), керівник пошт і телеграфів — І. Паливода (УПСР), міністр преси й пропаганди — Т. Черкаський (УПСР), міністр культів — І. Огієнко (УПСФ), міністр єврейських справ — П. Красний (Фолькспартай), виконуючий обов'язки міністра освіти — Н. Григоріїв (УПСР), державний секретар — Л. Шрамченко (УПСР). Згодом полковника В. Петріва змінив полковник В. Сальський, виконуючим обов'язки міністра земельних справ замість М. Ковалевського став А. Степаненко (УПСР), а на посади заступників міністрів були призначені: земельних справ — І. Часник (УПСР), внутрішніх справ — П. Христюк (УПСР).

Дуже невисокої думки про новий склад уряду був М. Шаповал. Власне, він критично оцінював й інші кабінети, не без підстав вважаючи, що їм відводилась принизлива роль слуг при С. Петлюрі. «Соціялістичний уряд» УНР був безсилим декоративним додатком при штабі Головного Отамана, як своєрідна «агітаційна комісія», котра мусила підписувати відозви до народу, закликати його маревом соціялізму на службу Штабові Головного Отамана. Цю комісію називали «урядом», не даючи йому ні крихти влади», — завершує М. Шаповал2.

«В акті 12 серпня і в заходах над утворенням коаліційного буржуазно-демократичного кабінету І. Мазепи знайшла своє повне завершення перемога соціяль-демократичної політики горожанського миру, «справжнього та щирого демократизму» й негації української революції, як соціялістичної, над політикою робітниче-селянської революції і трудового принціпу соціялістів-революціонерів, — такий висновок робить П. Христюк. — Після такої «перемоги», соц. — дем. заспокоїлись, маючи тверду певність, що українська революція, раз ставши вже вільно «на шлях, вказаний Марксом, а не Леніном, швидко дійде до своєї остаточної перемоги»…» [732].

Звичайно, українські есери почували себе кепсько: вони майже зовсім втратили вплив на «петлюрівсько-есдеківську політику». Всередині партії посилились суперечності, що заважали дійти згоди у принципових питаннях. Це засвідчила районна конференція УПСР, яка відбулась у Вінниці 7–9 вересня 1919 р. В ній брали участь і провідні діячі партії, члени Центрального Комітету. Запропоновані документи суперечили один одному і, врешті-решт, увібрали в себе всі наявні розходження, зайвий раз підкресливши стан загальної розгубленості й невпевненості [733].

Політична боротьба в УНР відбувалася на тлі сприятливого розвитку подій на фронті. Після переходу УГА за Збруч командування об'єднаними збройними силами УНР вважало перспективною організацію наступу проти Червоної армії з метою захоплення Проскурова, Жмеринки, Вапнярки. Адже радянська сторона в умовах наростання масштабності операцій з боку денікінців (а в їхньому розпорядженні була 100-тисячна армія) могла виділити для оборони Проскурівського району не більше 6,5 тис. багнетів і шабель3.

Наступ, що розпочався 26 липня, розвивався за планом. Червоні, здавши Проскурів, відійшли за річку Бужок. Однак зі сходу нестримно просувалася Добровольча армія (3 липня 1919 р. А. Денікін видав наказ про наступ на Москву4) і це потрібно було враховувати в розробці лінії подальшої поведінки.

С. Петлюра і його оточення розуміли, що власними силами з більшовиками їм не впоратись і були не проти того, щоб А. Денікін не переходив за Дніпро, а продовжував наступати з Лівобережної України на Москву, залишивши військам УНР можливість оволодіти Правобережжям. Вкрай необхідним уявлялось створення спільного фронту з білогвардійцями проти радянських сил [734].