Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Зрештою, в армії лишився, так би мовити, войовничий, переконаний і національно освічений елемент.

Старшинство уявляло ріжноманітний елемент. Поруч з видатними, бойовими, національно вихованими старшинами з великою ініціятивою і відвагою ще залишався гурточок або авантурників, або розбештаних людей, яким бракувало відповідної школи, муштри й виховання… Старшин Генштабу, за невеликим винятком, було пристосовано до обставин сучасної війни…

Наддніпрянська армія уже в період Проскурівської операції уявляла з себе майже регулярну армію з деякими особливостями, викликаними революцією й національним рухом. Вона мала різноманітний старшинський склад зі здоровим бойовим осередком, прекрасний козачий елемент, слабеньку карність й неналагоджений тил зі слабими й невистарчаючими мобілізаційними апаратами. Бойова здібність при умовах партизано-більшовицького фронту й завзятість — назагал високі» [713].

Гадається, спостереження одного із будівничих збройних сил України досить цікаві, а висновки дозволяють краще зрозуміти, які риси були притаманні армії УНР, як вони згодом позначилися на перебігу воєнних дій та їх результатах.

Якщо порівняти обидві армії, завершує М. Капустянський, то армія УНР «була менше організованою й упорядкованою, ніж Галицька, карність мала теж значно слабшу, тил і постачання кепсько налагоджені. Почасти це можна пояснити надто рухливою війною…

З боку чисто бойового, як здібність маневрувати на широких фронтах, битися на всі чотирі сторони світу білого, персональна ініціатива, то наддніпрянці були сильніші за галичан, особливо в умовах партизансько-більшовицького фронту… Самі методи боротьби, напівпартизанські, краще відомі надоніпрянцям, аніж наддністрянцям.

На мій погляд, прекрасною є комбінація зєдинення акуратности, обмеженосте в бажаннях, навику та послуху й ладу галичанина з ініціятивою, войовничістю й широким розмахом наддніпрянця» [714].

Слід ураховувати, що водночас позиції більшовиків в Україні дещо послабилися, і влітку 1919 р. ситуація складалася в цілому сприятливо для розвитку української справи. Відчувалося наростання в масах настроїв невдоволення і протесту проти більшовицької політики, зокрема їхнього прагнення грабувати матеріальні ресурси і проводити політику кривавого антиукраїнського терору. Останній в той час набрав більших розмірів, ніж у кінці 1917 — на початку 1918 рр.

У збройну боротьбу проти РКП(б) — КП(б)У втягнулися усі українські партії, крім боротьбистів і незалежників. Однак ефективно скористатися з об'єктивно сприятливих обставин не судилося. Однією з нездоланних перешкод стали суперечності всередині соборного українського табору. І дрібниць тут, як виявилося, не було. Негативно позначався кожен незважений, непогоджений крок, будь- яке амбіційне рішення, непродумане, необережне висловлювання тощо.

В цьому плані варто звернути увагу на момент, пов'язаний із проголошенням Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР, на спосіб, в який це було зроблено. Крім принципового неприйняття наддніпрянськими демократами й соціалістами самої ідеї диктатури, провід УНР був вражений тим, що в даному разі навіть формально було знехтувано колективною думкою галицького центру, а «проголошення» вилилося у вкрай цинічні дії чотирьох осіб. Власне, ці дії також були дивним чином оформлені в Акті Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р. в Заліщиках: «З огляду на вагу хвилі і на небезпеку, яка грозить вітчизні, для скріплення і одностайности державної влади Президія Виділу Української Національної Ради З.О.У.Н.Р. і Державний

Секретаріят постановляють отсим надати право виконувати всю військову і цивільну державну владу, яку досі на основі конституції виконував Виділ Української Національної Ради і Державний Се- кретаріят, Др. Євгенові Петрушевичеві. Ся повновласть важна до відкликання.

За Президію Виділу Української Національної Ради: Др. Є. Петрушевич. За Раду Державних Секретарів: Др. Із. Голубович, Др. І. Макух, Інж. Іван Мирон» [715].

Дії Є. Петрушевича спричинили бурхливу реакцію у наддніпрянців. «Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії велике здивування й навіть обурення, — емоційно згадував І. Мазепа. — Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства. Тому ми вважали, що акт 9 червня був незаконний. Іншими словами: Директорія й уряд побачили в акті проголошення диктатури державний переворот і тому не признавали диктатури Петрушевича правною установою. Вважалося, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Національної Ради мусіли перейти на Директорію, яка, як суверенна влада обох з'єднаних республік, мала виконувати ті функції через окреме, створене для цього міністерство галицьких справ» [716].