Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Водночас розгорнулися широкомасштабні дослідження історії Української революції 1917–1920 рр., усіх її періодів і аспектів. Вони увінчалися досить серйозними зрушеннями і досягненнями. Десятки дисертацій і монографій, сотні статей значно просунули вперед вивчення непростого досвіду боротьби українства за свої ідеали у революційну добу. Значною мірою вони торкнулися і регіональних проблем, у тому числі й осмислення долі Української Галицької армії. Серед інших публікацій варто згадати ґрунтовні монографічні праці О. Вівчаренка, О. Колянчука, В. Кондратюка, О. Красівського, М. Кугутяка, М. Литвина, С. Макарчука, К. Науменка, В. Рагульського, Б. Тищика та ін. [704]

У них оптимально використано доробок попередників, залучено до аналізу нові документи і матеріали з архівів, періодичної преси, які з різних причин залишалися поза увагою дослідників. У результаті відтворено значно повнішу, детальнішу картину перебігу подій, пов'язаних із формуванням і діяльністю УГА, органічніше, аніж раніше, вписано її історичний шлях у загальнонаціональний контекст, враховуючи різні точки зору, зроблено урівноваженіші, всебічніші оцінки і висновки.

Згадані праці цілком заслужено досить високо оцінені науковим загалом, широкою громадськістю [705].

Разом з тим, вважати проблему вичерпаною, гадається, ще не можна. Звісно, розраховувати на те, що після фронтального вивчення фондів, ретельного збору практично усіх можливих мемуарних свідчень можна віднайти якісь дані, які не те що принципово змінять загальні уяви, а й істотно вплинуть на корекцію фактичного боку справи хоча б у якомусь важливому епізоді, зовсім нереально, не варто. А що торкається оцінок, висновків, узагальнень — тут залишається досить широкий простір для докладення зусиль фахівців. У цьому наочно переконують, передусім, тенденції у вивченні історії УГА впродовж останнього десятиліття, що вельми рельєфно виявилися, набрали рис усталеності, однак не можуть сприйматися однозначно позитивно.

Впадає, зокрема, у вічі, що левова частка публікацій про історію Української Галицької армії належить перу дослідників західноукраїнського регіону. Мабуть, це цілком природно: хто ще краще за них відчуває гостроту регіональних проблем, краще розуміється на краєзнавчих аспектах, має відшукувати у місцевому історичному матеріалі позитивні основи для виховної роботи з молодим поколінням?

Однак не можна не помітити й того, що у працях істориків із Західної України існує достатньо міцний, можливо, для зручності його можна назвати «генетичний», зв'язок із публікаціями авторів означеного вище «галицького» напряму в історіографії УГА. Місцево-патріотичні настрої нерідко детермінують загальні підходи навіть на шкоду об'єктивності, здоровій науковій критичності. А пріоритет національного над соціальним, який беззастережно домінує останніми роками (хоча з суто наукового погляду тут має завжди існувати, як в житті насправді й є, органічний взаємозв'язок), і взагалі істотно впливає на концептуальні висновки.

В результаті у нових працях (великих обсягом, у гарному поліграфічному оформленні, виданих масовими накладами) значною мірою збираються, концентруються, подаються у більш науково опрацьованому вигляді, ніж раніше, все ж дещо застарілі положення, міркування, висновки, застереження, народжені здебільшого ще в умовах гострого ідейного протистояння. Неприродні, почасти ненаукові нашарування, що тоді виникли, не лише часто не знімаються, не долаються, а видаються, так би мовити, «у нових упаковках» за істину в останній інстанції [706].

Ця тенденція набуває домінантних рис, оскільки старий, умовно названий «наддніпрянським», напрям в історіографії перервався, його ніхто не реанімує, не продовжує. Такому становищу теж є свої пояснення. І лежать вони знову, на жаль, не в науковій площині, а поза її межами. Хронологічно менший період торжества радянського тоталітарного режиму на західноукраїнських землях, триваліша, гостріша боротьба з ним на певних етапах (ОУН і УПА, Народний рух України тощо) сформували в українському суспільстві доволі специфічну атмосферу (принаймні, для цього докладаються цілеспрямовані й чималі зусилля). Зокрема, всіляко підноситься теза, що справжніми (чи ж то порівняно більшими) хранителями, носіями національного інтересу, борцями за національну ідею і справу були саме галичани. І кожне критичне слово на їх адресу сприймається вже як камінь, кинутий в тендітну українську державність, що є, передусім, уособленим продовженням дій попередніх поколінь борців.