Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

Таке траплялося нерідко. Люди, велика їх кількість, тисячі, десятки і сотні тисяч у якийсь момент піднімалися у могутньому поруху до спільної історичної дії задля досягнення світлих ідеалів, заради торжества справедливості і, всупереч усьому, терпіли поразку за поразкою, потрапляли у смертельні пастки, знесилювалися від пекельних мук, від безвиході, зневірялися у всьому і, врешті, безславно гинули. Гинула справа, до якої готувалося, наполегливо йшло не одне покоління, зникали шанси щось виправити навіть у перспективі. Виникала кричуща невідповідність між виплеканими надіями, затраченими неймовірними зусиллями і одержаними в цілому негативними результатами.

Збагнути все те холодним розумом, адекватно оцінити дуже непросто. Домішуються, відіграють не найкращу роль емоції. Вони іноді заступають собою й істину, і здоровий глузд. І це цілком природно, зрозуміло (було б лише бажання до такого розуміння, а не цинічного, зверхнього осуду). Починається пошук причин невдач, прорахунків, поразок, передусім у якихось сторонніх, другорядних чинниках — так легше враженому сумлінню. Врешті, дещо пом'якшується загальне сприйняття відтворюваної картини — провина за від'ємний наслідок боротьби начебто розкладається «на різні плечі», «багато плечей», навіть створюється враження комплексного, об'єктивного підходу до історичного дослідження. Насправді ж відбувається викривлення суто наукових координат, у яких ведеться вивчення непростих, суперечливих процесів, почасти свідоме (а більшою мірою, можливо, й неусвідомлюване) зміщення акцентів у ранжуванні тієї «обов'язкової» суми чинників, яка залучається до аналізу, оцінок.

Що й говорити — у підсумку слід розраховувати на те, що збагнути у такий спосіб можна лише певну частину історичної істини (у якомусь відношенні вона може виявитися просто зручнішою за повну правду, у якомусь — більше відповідати домінуючій кон'юнктурі тощо)…

А починати з таких мінорних міркувань доводиться через те, що саме щось подібне незмінно упродовж усіх минулих десятиліть відбувається у дослідженні феномена Української Галицької армії. Щиро прагнучи віднайти, сказати всю правду про цю військову формацію з такою непростою, заплутаною долею, її щирі адепти здатні лише почасти наблизитися до адекватного розуміння й оцінки того, що реально сталося у 1918–1920 рр.

У цьому наочно переконують публікації активних учасників подій, вояків УГА, що, «змінивши гвинтівку на перо», уже на полях ідеологічних битв прагнули довести справедливість своєї позиції, продовжували переконувати і себе, і широкий загал у тому, що у трагічних наслідках їх зусиль, причинах невдач криється щось настільки малозакономірне, навіть протиприродне, що годі й намагатися те розгадати, логічно упорядкувати [696].

Однак одне стверджується напевне — головне тут у будь-яких зовнішніх обставинах, їх найнесприятливіших, найкарколомніших комбінаціях, які зароджувались і діяли поза межами бажань і прагнень галичан, їх практично бездоганної, завжди гідної, шляхетної поведінки, відваги, мужності, героїзму, відмінного військового вишколу, строгої дисциплінованості, бойової майстерності, високої національної самосвідомості і самовідданості і т. ін. (винятки, звісно, теж мали місце, однак вони відігравали другорядну роль).

Подібні тенденції-міркування зароджувалися ще безпосередньо в процесі щонайскладніших воєнно-політичних перипетій, у яких відчайдушними зусиллями вдавалося зберегти «марку» формації, яка, однак, після кожної кампанії дедалі втрачала реальну силу і перспективу, доки остаточно не зникла з історичного тла. Однак, згадана тенденція не лише не була зжита в наступному, вона, навпаки, зміцнилася, коли довелося підбивати підсумки вдіяного вже у повоєнний час. І виявилося, що проводити своєрідну «інвентаризацію» здобутків доводиться, як це не прикро, за географією і хронологією могил. Тут «своє слово» сказав специфічний психологічний момент, який Михайло Грушевський був схильний відносити чи не до однієї з ментальних рис українства. Причому варто звернути увагу на те, що видатний український історик, безперечний національний лідер дійшов досить цікавого висновку у ситуації дуже близькій до вищеозначеної.

Коли 26 липня 1917 р. російські кірасири і донці обстріляли солдатів Першого українського полку імені Богдана Хмельницького, що від'їжджав з Києва на фронт, вбили 16 і поранили більше трьох десятків козаків, які не спромоглися бодай на постріл у відповідь, Центральна Рада влаштувала похорони загиблих [697]. У Михайла Грушевського, що брав участь у жалобній церемонії, виникли досить песимістичні думки-зізнання: «Я йшов з іншими членами Центральної Ради, — писав незмінний її голова, — в сій сумній, величній і гарній процесії і думав гіркі думи про те, що українці взагалі найкраще вміють ховати. Вони великі майстри в сім і вкладають в похоронні церемонії всю душу. Але підтримати за життя, в боротьбі, котру ведуть до останнього найбільш енергійні й віддані інтересам загалу люди, — не їх діло, вони тримаються гасла: «моя хата скраю», беруть нейтралітет і вичікують, хто кого переможе: свій чи чужий, і коли свій поляже — справляють йому похорони і записують до національних святців…» [698].