Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1919

4 липня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Міністерства в справах Західної Області Української Народної Республіки. В цьому законі говорилося: «Відповідно до актів з 3-го та 22-го січня 1919 року про злуку Української Народньої Республіки з Галичиною, в складі міністерств Української Народньої Республіки утворити міністерство Західньої Области Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною» [717]. Кандидатом на посаду міністра галицьких справ був намічений С. Вітик — заступник президента Української Національної Ради.

Отже, на проголошення диктатури Є. Петрушевича Директорія відповіла утворенням окремого міністерства для Галичини, а самого Є. Петрушевича вважала за такого, що вибув зі складу Директорії. Коли пізніше в Кам'янці відбувалися спільні засідання обох урядів, то Є. Петрушевич у них брав участь уже не як член Директорії, а лише як голова галицького уряду.

Для розуміння подальшого розвитку подій важливо звернути увагу і на примітні риси характеру Є. Петрушевича. «Це був поміркований демократ, без ширшого горизонту й без революційного темпераменту, — стверджує діяч, якому довелося близько знати галицького керівника. — Чоловік без твердої волі й без ясної думки, він зовсім не надавався на ролю провідника й диктатора та ще в часи великого революційного руху. В критичні моменти він вагався, уникав радикальних рішень, шукав виходу в компромісах. Вже з перших розмов з Петрушевичем я побачив, що він не мав свого власного погляду на справу, а тому легко піддавався впливам інших людей. Просто жах брав при думці, як це галицьке громадянство в найкритичніший момент своєї боротьби поклало всю відповідальність на плечі цієї одної людини, вже не молодої (Петрушевичеві було тоді коло 56 років, отже він був старший за Петлюру майже на 15 літ), а головно психологічно далекої від революційної стихії» [718].

Очевидно, до такої оцінки варто поставитися з довірою, оскільки вона зроблена не тільки на підставі безпосереднього спілкування двох видатних фігур тогочасного українського руху, спостережень за поведінкою диктатора ЗОУНР, а й на основі ґрунтовного осмислення численних документів, аналізу багатьох вчинків Є. Петрушевича у різних ситуаціях.

Мабуть, до перелічених рис характеру галицького провідника з повною впевненістю можна додати ще одну — послідовність (навіть упертість) у відстоюванні регіональних інтересів.

Спроби вплинути на диктатора ЗОУНР, які пізніше змінилися на умовляння лояльніше ставитися до державних центрів УНР, навіть після залишення Є. Петрушевичем і УГА Східної Галичини, до позитивних зрушень не привели. Є. Петрушевич відверто заявляв, що мусить за будь-яку ціну відстоювати свою незалежність від наддніпрянського уряду.

Він твердив, що не вірить у справу відновлення державності Великої України і тому хоче мати «вільну руку» перед «великими державами» Антанти для відстоювання державності Галичини. Через це переговори закінчились компромісним рішенням. На домагання Є. Петрушевича уряд УНР дав згоду на такі умови співробітництва з ним:

1. Демократична політика без ухилів у бік радянства.

2. Зміна уряду Б. Мартоса.

3. Скасування міністерства для Галичини [719].

Прийняттям цих умов наддніпрянський уряд фактично визнав диктатуру Є. Петрушевича. Але антагонізм між двома урядами залишився.

Неврегульованість відносин між владними структурами УНР і ЗОУНР дуже негативно позначилася на інтересах Української національно-демократичної революції. Тим більш прикрими були кроки певних сил, спрямовані на консервацію ненормальної ситуації. «…Які могли бути добрі відносини, коли уряд УНР вважався в колах галицької дрібної буржуазії і її уряду за большевицький і навіть с-деків і Петлюру націонал-демократи вважали за «большевиків», — обурюється М. Шаповал. — Що хоч трохи лівіше од буржуазної реакції, то вже отим «революціонерам» з Галичини здавалось большевизмом. На Великій Україні Петрушевич і його прихильники зайняли становище «держави в державі», залишаючи собі у всім «вільну руку».

З наддніпрянських партій «соціялісти-федералісти» винесли навіть постанову, щоб галицький уряд залишився цілком самостійним у всіх справах політики. Буржуазна партійка хотіла зберігати «цілість» галицької буржуазної організації — це для неї було краще, ніж «большевизм» уряду УНР. Зверніть увагу на поведінку людей в цій справі: «федералісти», що хочуть федерації цілого світу, орудують проти обєднання двох українських урядів виключно з-за того, щоб це не було допомогою соціялістичному урядові УНР. Через те на Україні було дві українських армії, два уряди, два головних штаби, дві тактики, дві дипломатії, лише була одна земля і один народ як єдине джерело здобування харчів, коней, податків і т. п. Двоєвластя ніде на світі не толєрується ніким, лише на Україні було допущено таку роскіш, як дві державні влади на одній території. Між урядами була глуха, але вперта боротьба. Галицька буржуазно-реакційна інтелігенція страшенно ненавиділа все наддніпрянське, особливо соціялістичний уряд і всю ідеологію революції. Лише жовніри обох армій ставились взаємно добре. Треба було знищити галицьку диктатуру і створити один соціялістичний уряд, одну армію — це урятувало б українську революцію, але слабодухість політиків була на перешкоді»1.