Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Військовополонених УГА й арештованих цивільних галичан польські власті кидали до концентраційних таборів, створених ще австрійськими, російськими і німецькими властями на початку Першої світової війни для утримання полонених та інтернованих. Вони розміщувалися у Львові, Яловці (біля Львова), Стрию, Перемишлі, Пикуличах (під Перемишлем), Ланцуті, Домб'є (біля Кракова), Вадовичах і Вічничу (Галичина), Модліні, Дембліні, Шипюрні, Повйонзці (біля Каліша), Варшаві, Бресті, Бугшопах, Томашеві, Холмі, Грубешові, Влдаві, Бялій, Бєльську і Соколові (місцевості, що перебували раніше під Росією), Стшалковій і Тухлі. Цю спадщину — 25 таборів трьох держав — Польща використала сповна для проведення карно-репресивних заходів проти українського населення. Окрім того, усі штатні тюрми Галичини були переповнені українськими в'язнями. У в'язницях і концтаборах тортури, голод і епідемії забирали сотні жертв щоденно. За далеко не повними даними, тільки впродовж першого року окупації Східної Галичини Польщею на кладовищах «таборів смерті» поховано 10 тисяч українців [606].

Польська сторона не лише категорично не сприймала радянських пропозицій, а й під різними приводами намагалася взагалі зняти саму постановку питання про Східну Галичину, беззастережно вважаючи її за власне польську територію. Зрештою, прагнучи будь-що домогтися миру, радянські представники пішли на поступки.

Делегаціям УНР (від С. Петлюри), ЗУНР (від Є. Петрушевича) і ГРСР (від В. Затонського) було відмовлено від участі в конференції в Ризі, хоча всі вони намагалися надіслати своїх представників.

Переговори розпочали і вели лише делегації Другої Речіпоспо- литої (керівник Я. Домбський), РСФСР (керівник — А. Іоффе) і УСРР (керівник — Д. Мануїльський). Зважаючи на рішучий опір польської делегації, нагальну необхідність досягнення замирення, російсько- українська делегація фактично відмовилася від своїх пропозицій щодо вирішення східно-галицького питання і погодилася прийняти в прелімінарному мирному договорі демаркаційну лінію по ріці Збруч. 23 вересня В. Ленін від імені пленуму ЦК РКП(б) телеграфував керівнику російської делегації А. Іоффе: «Для нас уся суть в тому: перше, щоб мати реальну гарантію справжнього миру за 10-денний строк. Ваше завдання забезпечити це і перевірити реальність гарантій справжнього виконання. Якщо ви забезпечите це, то давайте максимальні поступки аж до лінії по річці Шара, Огінському каналу, річках Ясельда та Стир і далі по державному кордону між Росією і Східною Галичиною» [607]. Отже, Галичина залишалася на захід від неї. Це викликало рішучий протест з боку галицької делегації, яка в спеціальній ноті, направленій в Ригу (більшого зробити нічого не можна було) доводила, що лише народ Східної Галичини має право вирішувати питання про свою долю і ніколи не визнає законним будь-яке інше рішення [608].

Делегація УНР також заявляла про неприйнятність переговорного процесу в цілому, вважаючи українських представників у Ризі посланцями фіктивного (радянського) уряду й картаючи поляків за зраду Варшавського договору [609].

Однак на учасників конференції названі акції впливу не справили і після непростих дебатів, обміну нотами і деклараціями 12 жовтня 1920 р. у Ризі був підписаний між РРФСР та УРСР, з одного боку, і Польщею — з іншого, документ про перемир'я і прелімінарні умови миру. Він містив преамбулу і 17 статей. Позитивне значення договору полягало у припиненні воєнних дій і визнанні України та Білорусії суверенними державами, суб'єктами міжнародного права. Негативне ж його значення полягало у визнанні східного кордону Польщі по східних межах Рівненського повіту і річці Збруч, внаслідок чого Західна Волинь, Східна Галичина й інші західноукраїнські землі залишалися польськими володіннями [610].

Здається, достатньо чітко, категорично оцінив наслідки польсько-радянської кампанії історик І. Васюта, заключаючи: «Наслідком «київського походу» Ю. Пілсудського стала реалізація не його «федералістичної» програми, а «інкорпораційної» концепції польської партії націонал-демократів (ендеків), котра відмовляла українцям у праві на свою державу і відстоювала ідею «інкорпорації» — приєднання їхніх земель до мононаціональної польської держави. Внаслідок «київського походу» Друга Річ Посполита оволоділа такою територією українських земель (окрім Поділля), котру, на думку ендеків, вона могла «проковтнути», щоб поступово їх повністю полонізувати.