Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

13 липня на засіданні Ради оборони Польщі Грабський зробив звіт про переговори на конференції у Спа. Щодо Східної Галичини, то він заявив, що поляки не можуть погодитися на запропоновані умови. «Польща не може відмовитися ні від Львова, ні від Вільна. не може бути й мови про відхід поляків у Східній Галичині на якусь наперед визначену лінію, щонайбільше — польські війська залишаться на тій лінії, на якій вони опиняться в день перемир'я. Представники населення Східної Галичини не можуть брати участі в мирних переговорах на рівних правах з державами, а щонайбільше їх може заслухати Антанта для того, щоб мати підстави для винесення ухвали про долю Східної Галичини». Ця позиція здобула підтримку Ради оборони Польщі [588].

Оскільки радянське керівництво, командування Червоної армії не поспішали реагувати на рішення конференції у Спа, продовжуючи наступ, Ллойд Джордж зробив нове попередження більшовикам і висунув вимогу перемир'я на фронті на термін у 10 днів.

Цікаво, що продовження наступу Червоної армії викликало і реакцію урядових кіл ЗУНР. Розпорядженням Є. Петрушевича висловлювалося застереження підрозділам УГА утримуватися від збройних сутичок із радянськими військами [589].

Паралельно лідер ЗУНР надіслав ноту голові Верховної Ради Паризької мирної конференції М. Мільєрану. В документі було викладено історію виникнення ЗУНР, агресії проти неї Польщі і доводилося «право українського народу Східної Галичини на державну незалежність». Висловлюючи задоволення з приводу обіцяної можливості з'ясувати свою справу перед міжнародною конференцією, Є. Петрушевич завірив західних політиків у тому, що державність у Східній Галичині будуватиметься на принципах західноєвропейської демократії, продовжуючи традиції свого державного будівництва. Відводячи підозріння в можливому проведенні революційних реформ, на що дуже боляче реагувала Антанта, в ноті було підкреслено намір дотримуватися «дотеперішнього економічного устрою» і провести аграрну реформу «не інакше, як дорогою відшкодування теперішніх великих земельних власників» [590].

Завершуючи аналіз документа, один з кращих знавців історії ЗУНР О. Карпенко цілком логічно зауважує: «Отже, ще раз були викладені основні принципи існування української державності. Під нотою стоїть підпис Є. Петрушевича — «Президента Української Національної Ради Східної Галичини». Отже, титул президента

УНРади ЗУНР непомітно, без якихось особливих законодавчих актів, обмежився до території Східної Галичини, цікаво, що ці два слова — «Східної Галичини» були дописані в друкованому тексті чорнилом» [591]. Варто уточнити, що змінився не лише титул вищої посадової особи, а й назва самої державності.

Між тим у серпні, у Відні, відбувся з'їзд дипломатичних представників УНР, на якому було заявлено, що основою польсько- українського союзу залишається квітневий договір 1920 р., тобто галицька проблема визнавалася внутріпольською [592].

Тимчасом завершилася польсько-радянська війна і почалася підготовка мирного договору, що знову поставило в порядок денний східногалицьке питання.

23 вересня 1920 р. ВЦВК РСФРР виступив із заявою, в якій було викладено засади мирної угоди з Польщею. В документі зазначалося, що в основу миру повинно бути покладено «негайне урочисте підтвердження як Польщею, так і Росією незалежності України, Литви, Білорусі і визнання незалежності Східної Галичини» [593]. Далі в заяві уточнювалося: «зі свого боку РСФРР, беручи до уваги, що радянський лад ще не встановлений у Східній Галичині (на той час вона вже знову була окупована польськими військами. — В. С.), готова погодитися на плебісцит у даній області не за принципом радянським, тобто голосуванням трудящих, а за звичайним буржуазно- демократичним принципом» [594]. Незабаром до цієї заяви приєднався і ЦВК рад України [595].

28 вересня російсько-українська радянська делегація на Мирній конференції в Ризі запропонувала і проект прелімінарного мирного договору з Польщею, в якому зокрема були й статті щодо долі Східної Галичини. Зокрема передбачалося: «У зв'язку з тим, що національне самовизначення у Східній Галичині ще не вилилось в закінчені державні форми, обидві Договірні Сторони, визначаючи в принципі незалежність Східної Галичини, погоджуються на те, що остаточне вирішення її долі повинно бути встановлене шляхом опитування всього місцевого населення на основі загального, прямого, рівного і таємного голосування» [596].