Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Він виявився своєрідним, однак достатньо об'єктивним, чутливим, точним індикатором для визначення вектору руху свого народу, країни, найбільш наочного, предметного усвідомлення його глибинних інтересів і прагнень. Іншими словами, як в океанській краплині сучасний прискіпливий, вправний дослідник (фізик, хімік, біолог тощо) може розгледіти багато й багато чого із самої сутності безмежної, вселенської стихії, так з аналізу еволюції поглядів, концепцій, розрахунків, конкретних кроків В. Винниченка суспільствознавець може зрозуміти головне в історичному маршруті цілого соціуму — від рівня його інстинктивного виміру до теоретично осмисленого, обґрунтованого, стратегічно прорахованого.

Відтак є серйозні підстави сподіватися, що відзначене вкрай важливе й необхідне для спроби неупередженого, правдивого відтворення картини пульсування революційного феномена у всіх його фазах і стадіях, особливо ж, коли мова доходить до фінальних значень і оцінок.

В. Винниченко сповна й блискуче уособив у своїй поведінці природу дії двох іманентних людській природі визначальних чинників — соціального й національного, кристалізації їх непростої рівнодіючої в конкретних обставинах 1917–1920 рр. її осягнення, без сумніву, незрівнянно цікавіше, вагоміше, цінніше для науки за будь-які абстрактні вибудови схем-пояснень, що міняються зі швидкоминучою кон'юнктурою.

Володимир Винниченко — плоть від плоті української нації, ніколи не мислив свого життя поза межами Вітчизни. Коли доля закидала його в далекі краї, він страшенно мучився, рвався на рідну землю. Однак парадокс його життя заключався в тому, що він повертався й міг діяти на Батьківщині лише як політик. Так склалося ще з юнацьких років, коли нелегально перевозив у рідні краї з-за кордону літературу, налагоджував соціал-демократичну роботу. Так було, коли повернувся до Києва з початком Української революції і відіграв у її розвитку щонайвидатнішу роль. Так виходило, що і з еміграції, в яку він виїхав після залишення поста Голови Директорії, міг повернутися в Україну в 1920 році не як один з провідних митців, а знову ж таки як політик.

Вся поведінка В. Винниченка в тому історичному епізоді висвітлює досить цікаві моменти, які органічно доповнюють розуміння ним еволюції революційних процесів, ставлення до моральних цінностей, підхід до життя. Ситуація з можливістю повернення виникла не зненацька. Якщо говорити про суб'єктивний бік, то В. Винниченко начебто поступово дозрівав до непростого рішення, нагромаджуючи в собі відповідні ідейні аргументи.

Останні дедалі більше давалися взнаки уже в 1919 році, який був найкритичнішим для більшовиків, соціалістичної революції часом. Проте Володимир Кирилович принципово не згоден був схилятися ні до Денікіна, ні до Антанти, ні до Польщі, яких вважав чужими і навіть ворожими ідеям українства, справі української державності, і — головне — долі народу, трудящих. Його заглиблення у філософію історії, спроба збагнути її найголовніші чинники, найістотніші механізми, найважливіші важелі на прикладі Української революції приводять до ще ґрунтовніших переконань у тому, що з соціалістичними ідеями пов'язують майбутнє, шлях до суспільного прогресу і переважна більшість трударів, і об'єктивно мислячих політиків. Гадається, є вагомі підстави стверджувати, що не розрахунок повернення в радянську Україну зумовив відомі акценти у «Відродженні нації» (визнання у різних варіантах правоти генерального курсу більшовиків, інших сил, що боролися за перемогу соціалістичної революції, з одночасними критичними оцінками принципових засад поведінки лідерів українства), а, навпаки — науковий аналіз минулого і поточного досвіду приводив до висновків щодо доцільності наступних політичних кроків.

Володимира Винниченка дедалі більше обурює поведінка його наступників у Директорії, які по мірі втрати влади, впливу на власні маси зраджують ідеям, відступаються від принципів, програм, готові торгувати Україною заради своїх особистих, чи ж то — вузь- кокорпоративних інтересів. Особливий гнів і сарказм у нього викликають дії Симона Петлюри, якого він тепер іменує ніяк не інакше як «балериною», «шамотливим нікчемним чоловічком», «смішним і шкідливим». Частішає вживання й інших, не менш «вбивчих» характеристик керівника Директорії і Головного отамана військ УНР. Гадається, не варто шукати їх головні причини в особистому суперництві, протистоянні двох політиків, хоча й без того не обійшлося.