Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Полишаючи поза увагою очевидну підміну фактів «грізними» знаками оклику, не можна збентежено не подивуватися сусідній сентенції: «Коли б суспільний розвиток в Україні пішов під проводом українських національних комуністів, то суспільний лад міг би бути демократичним і некомуністичним» [203].

Звичайно, фантазуванню меж не існує. Однак, сумнівно, щоб те було фаховою функцією науковця. Втім, для Д. Мейса, судячи з усього, важливо не стільки аргументувати подібні тези (коли ж до того все-таки доходить, трапляються непоодинокі прикрі неточності, помилки, а то й свідомі перетримки [204]), скільки перевести розмову на інший об'єкт — «другого кита». Це ідейно-політична, організаційна, непримиренна й терористична за своєю природою діяльність більшовицької, комуністичної партії, її регіонального осередку, слухняного знаряддя — КП(б)У. Саме останні (до них, природно, добираються якомога непривабливіші — аж до образливо-нищівних, характеристики-епітети) унеможливили існування націонал-ко- муністичних груп, організацій, течій. Нещадно засуджуючи методи боротьби комуністів з тими, хто сповідував відмінні погляди, Д. Мейс навіть сприйняття комуністичної, радянської платформи, а тим більше вступ представників націонал-комуністичних течій до КП(б)У подає як сплановану безвихідь, пастку з неодмінним розрахунком на подальше фізичне винищення неординарних особистостей, неспроможних між тим, передбачити свою трагічну перспективу [205].

Якщо навіть умовно прийняти запропоновану логіку, то все- одно наявного вітчизняного досвіду («експерименту» — Д. Мейс) зовсім недостатньо для того, щоб безапеляційно заперечувати, скажімо, теоретичну можливість поєднання в світоглядно-політичних платформах ідейних елементів, яким, зрештою, не іманентна антагоністична взаємоворожість.

Та й практика появи у пізніші десятиліття таких феноменів як єврокомунізм, національні (шведська, австрійська, німецька, інші) моделі соціалізму, «соціалізму із китайською специфікою» тощо свідчить на користь того, що особистості й сили (і як видно, достатньо потужні) шукали й шукають шляхів поєднання комуністичного (соціалістичного) вчення, обґрунтовуваних ним моделей суспільного, державного устрою з національними інтересами.

По суті, не здійснивши серйозного аналізу ідейно-теоретичної платформи українського комунізму, позірно вважаючи, що його ре- презентанти уособили «трагічні ілюзії», Д. Мейс тим не менше, у заключних рядках публікації пов'язує загальновідомі зрушення у національній сфері, у прогресивному поступі українства, передусім, з діяльністю саме того політичного напрямку, історична алогічність, протиприродність якого для нього самоочевидні [206].

Така суперечлива точка зору притаманна й пізнішим публіцистичним виступам історика, які ввійшли до посмертного видання «День і вічність Джеймса Мейса» [207].

Принагідно можна зауважити, що значно виваженіше підходив до розгляду феномена та його оцінки авторитетний діаспорний дослідник І. Лисяк-Рудницький, глибокі й аргументовані публікації якого фахівці відносять до розряду історіософських. «Для мене, — писав науковець, — не підлягає ніякому сумніву, що «український комунізм» треба розглядати як частину українського історичного процесу […]. Моя критика українського комунізму (виходить — В. С.) більше із соціяльних, устроєвих і загально-ідеологічних, як із національно-самостійницьких позицій. Не сумніваюся, що боротьбисти й укапісти були суб'єктивно не меншими патріотами й самостійниками, як напр. «петлюрівці». Не сумніваюся теж, що для української справи вони зробили, в певних періодах, дуже багато, що були ситуації, коли вони ставали її прапороносцями (Напр., згідно з моєю «єретичною» думкою, під час совєтсько-польської війни 1920 р. правий був не Петлюра, але українські радянські кола)» [208].

Зовсім не претендуючи на оцінку всього новітнього доробку Д. Мейса, гадається, є вагомі підстави вважати, що згадана вище праця стала простою пропагандою, популяризацією тих постулатів, до яких призвичаїлися зарубіжні вчені в умовах боротьби з радянською історіографією і здобули від останньої кваліфікацію «антикомуністів», «радянологів» і т. ін. Водночас, заради справедливості слід зазначити: звертання заокеанського науковця до предметного аналізу першоджерел і неупередженої оцінки фактів виводили його за поле жорстко засвоєних штучних схем, дозволяли хоча б частково долати догматичні кліше, стереотипи. В останньому була можливість наочно переконатись і автору цих рядків, коли довелось мати досвід спорадичної співпраці з американським істориком [209]. Разом із тим, прагнення досягти компромісу, при наявності неспівпадінь поглядів, а іноді й полярних уяв та підходів, привели до деяких невиправданих поступок. Самокритичне визнання сумнівності, недоречності останніх стало очевидним в наступному і нині видається виправданим, необхідним.