Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Недоліки в державному будівництві Володимир Кирилович також не ладен був пов'язувати з політикою центральних органів партії, а пояснював інерцію успадкованою від української демократії, що не змогла своєчасно зрозуміти органічного зв'язку між соціальними і національними чинниками розв'язання українського питання. Не виключаючи труднощів у цій сфері і в наступному, В. Винниченко висловлював впевненість, що з переходом до мирного будівництва «Робітниче-селянська українська державність набуде точних, ясних форм, які, не порушуючи тісного зв'язку з Робітниче- Селянською Росією, дадуть можливість найраціональніше використати і розвинути всі революційні творчі сили трудящого українського народу» [713].

Торжество позначеної тенденції неодмінно мало привернути на бік політики Комуністичної партії всі живі сили суспільства.

3) «Щодо політики К.П.б. У в сфері національно-культурній, то тут навіть вороги комунізму і його передової партії повинні визнати, що ні за одної влади на Україні, не виключаючи і Урядів Української Народної Республіки, для українських трудящих класів не розкривались такі широкі можливості, як останнім часом за радянської влади на Україні» [714].

4) Автор заяви визнавав закономірним ідейне й організаційне керівництво з боку РКП(б) «всіми комуністичними молодими організаціями», відзначав, що «чим швидше українські національні елементи візьмуть активну участь в організації і роботі керівної партії, чим помітніше виявлять себе цінними, надійними і відданими справі визволення трудящих членами її, тим швидше і точніше визначаться і взаємовідносини між Р.К.П. і К.П.б. У., з тим більшою самостійністю буде вона проводити революційну будівничу роботу на Україні» [715].

Після таких висновків В. Винниченко знайшов можливим завершити документ наступними словами: «… Повністю поділяючи таку програму, тактику і політику К.П.б. У., я заявляю ЦК КП(б)У про своє бажання вступити в К.П.У. Разом із тим упевнений, що і всі члени моєї організації «Зак. група укр. комуністів» (як центр її у Відні, так і всі її секції у Берліні, Празі, Будапешті, Римі, Яблоновім та інших містах Європи), ідейні позиції якої не розходяться з моїми висновками, отримавши мою доповідь, негайно вступлять до лав КП(б)У.

З комуністичним привітом В. Винниченко» [716].

Мабуть, таких ґрунтовно мотивованих заяв від бажаючих пов'язати свою долю з РКП(б), можна виявити за всю її історію зовсім небагато.

Важко уявити, які моменти документа могли не влаштувати партійно-радянське керівництво УСРР, настільки застосовані формулювання є втіленням лояльності. Хіба що кваліфікація незначних масштабів досягнень була в більшості об'єктивною. Однак і вона була «вбрана» у такі шата, за якими прямої вини більшовицької партії, радянської влади розгледіти було просто неможливо.

Однак, мабуть в даному разі В. Винниченко був не зовсім чесним з партнерами по переговорному процесу, та й з самим собою. Він внутрішньо не був переконаний у написаному, знову й знову «копирсався» у морально-психологічному аспекті свого вчинка. 8 вересня він зазначав: «Я вчора запитав себе і Коху: чи чистий я перед собою і перед своїм народом, ідучи на працю в сучасний уряд? I відповідь наша була: чистий. Не ради слави чи розкошів я йду на це, в ради великої справи визволення з-під усякого гніту. І ця мета повинна все стояти передо мною, ради неї я можу прийняти всі труднощі, всі темні й тяжкі сторони цієї роботи» [717].

Отже самозаспокоєння не наступало. Тим більше, що почали надходити відомості про перші реакції на заяву до ЦК. Згідно щоденникових записів Володимира Кириловича про рішення Політбюро ЦК КП(б)У йому стало відомо 8 вересня [718]. Очевидно, мова йшла про постанову Центрального виконавчого комітету і Ради народних комісарів УСРР від 7 вересня 1920 року. Звісно, вона не могла бути ухваленою без згоди Політбюро ЦК КП(б)У. У матеріалах листування загального відділу ЦК збереглася копія згаданої постанови: «Товариш Володимир Кирилович Винниченко призначається і затверджується заступ[ником] гол[ови] Ради Нар[одних] Комісарів і Нар[одним] Комісаром закордонних[справ Укр[аїнської] Соц[іалістичної] Рад[янської] Респ[убліки]» [719]. Документ підписали — за голову ВУЦВК Д. Мануїльський, голова РНК УСРР Х. Раковський, секретар ВУЦВК М. Чабаненко.

У протоколах засідань політбюро від 8 вересня 1920 року інформації про проведення засідання немає. Однак за 9 вересня оформлено два протоколи (№ 46 і № 47) відразу про два засідання (рідкісний випадок).