Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

31 серпня він записав: «Мануїльський, трохи не присягаючись, запевняє мене, що я матиму змогу і проводити українізацію, і розвивати українську культуру, і дбати про відбудування українського господарства, і втручатись в усе радянське будівництво, слідкуючи, щоб не було кривди національно-державним українським інтересам. Словом, запевняє, що я не тільки не зраджу національне визволення, а матиму всю спромогу якнайбільше допомагати йому. Чи вірити? Завтра я маю балакати з Раковським. Перевірю: коли запропонують самі, або згодяться на мою пропозицію установити військовий комісаріат з певними конкретними функціями, коли запропонують усе те, що конкретно пропонувалось два місяці тому в Москві, значить, тепер, дійсно, мають на меті дати мені змогу робити, а не фігурувати. Коли ж знов почнеться пропонування портфелів без реальних функцій, значить все лишається по-старому і робити я не зможу» [701].

Можна, втім, думати, що така перспектива не стільки задовольнила відомого політика, скільки насторожила, почасти, навіть, налякала. Він пише: «При всій змозі, при всій готовності ЦК піти назустріч моїм заходам, я боюсь, що знов я попаду в стан людини, яка своєю особою буде розплачуватись за гріхи історії, за історичну недорослість нації, за те, що в неї нема тих кляс, які являються полюсами двох ворожих і активних світів. Знову я буду приймати жалі, скарги, нарікання і мучитись своїм-нашим безсиллям; знову я муситиму брати на себе відповідальність за нашу калікуватість, за глум з нас, за наш кволий, рахітичний пролетаріат, за те, що дужчі будуть тягти його за вуха по трудній, страшній йому дорозі революції. А селянство? А настовбурчені, напечені, нашарпані дядюшки наші? Важкі, просяклі індивідуалізмом, неповороткі серед своїх широченних степів, обгороджені віками самотності і ходінням за своїм плугом, за своєю худібкою, — як вони, бідні, можуть зрозуміти те велике, спільне, не своє, а наше, за що провадиться революція, за що обдирається в них хлібець і худібка, за що їх доводять до повстань? А та наша «демократична», «дядьківська», хуторянська інтелігенція? Адже вона вийшла з тих самих степів, адже й вона не чує в тих тихих обгороджених степах великого гуркоту майбутності. Вона бачить тільки розверстки, комісарів, жидів, кацапів, вона щулиться, зціплює зуби, горнеться до дядька і так само, як він, міцно стискує в руці кілка проти «комунії».

Як оцих зрушити з їхнього степового індивідуалізму? Як розбити оті огорожі круг їхніх плугів, худібок і душ? Як втягти їх у великий процес і зробити тими самими комісарами, володарями свого власного життя й добробуту?

А вони йтимуть до мене з жалями й сподіваннями. Жалітимуться на комунію і сподіватимуться від мене оборони їхніх степових, зачучверених привілеїв.

Ітимуть і «демократи», надіючись, що якось тепер можна буде все примирити, навіть те, що ніколи й ніде примирене бути не може.

І що я скажу їм усім?» [702].

Володимир Кирилович ще задовго до остаточного вирішення питання шукає аргументи, щоб відмовитися від можливих пропозицій і готовий знайти їх де завгодно, навіть — у найсвятішому — рідній нації — її дійсній чи удаваній неготовності до історичної творчості. Він явно нервує і майже у розпачі занотовує: «І мимоволі лукава, потайна надія ворушиться в мені, що РКП в особі Раковського ще раз одсуне мене, ще раз одштовхне простягнену до них моїм сумлінням революціонера і комуніста руку і цим увільнить в мені від нової Голгофи українця. «А ще можливо хай мине мене чаша сія» [703].

В. Винниченко бачить вихід у негайному від'їзді за кордон, однак переговорний процес з Д. Мануїльським і Х. Раковським зайшов досить далеко.

1 вересня 1920 року на засіданні політбюро ЦК КП(б)У було ухвалено постанову з двох пунктів: а) У зв'язку з новою заявою Винниченка про бажання війти до партії і уряду, доручити тов. Раковському вести з ним переговори і домогтися письмових декларацій, які пов'язують його з партією;

б) питання про характер роботи залишити відкритим» [704].

Такий поворот подій, здавалось, в цілому влаштував Володимира Кириловича. Він вирішив у новому документі повторити свої вимоги, які висував раніше, і в разі прийняття декларацій вважати її гарантом того, що його принципова українська позиція дійово враховуватиметься в партійно-радянському курсі. Справа з підготовкою заяви-декларації посувалась доволі швидко, однак зовсім не додавала впевненості претенденту на високі державні посади. 5 вересня він розмірковував: «Тоскно. Трудно мені. Немає радости в мене від того, що я вступаю на шлях Голгофи… І все таки не смію одмовитись од цього, не хочу одмовитись.