Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

«Вони» самі поставили мені вимогу написати цю «Декларацію». Спасибі їм, я написав. Але вони зміркували, що не вони поставили на свойому, а я, що, прийнявши цю мою декларацію, вони приймають якраз те, що за першого мого приїзду відхилили, через що вийшла вся незгода. Значить, тепер усе ж таки вони приймають мої позиції, не зважаючи на те, що немов би перемогли, і я, скорившись, прийшов до них? Розуміється, вони це розчухали і їхня амбіція та дійсні позиції не дозволяють на це згодитись. І через те, мабуть, «Декларацію» одхилено.

Коли б же то так! Якби ж, нарешті, вже все чисто вияснилось і іменно на цьому принциповому ґрунті стався розрив. Тоді б не було вже ніяких сумнівів ні в мене, ні в кого» [730].

Судячи з усього, Володимир Кирилович напружено шукав самовиправдання, оскільки кооптацію до політбюро почав уже іменувати «дурницею», «формальністю», за яку, начебто, більшовики вхопились, щоб розірвати з ним — В. Винниченком — стосунки.

Не можна не звернути уваги на певний алогізм міркувань і дій українського політика. Ще зовсім недавно він рішуче таврував централістичні порядки, за якими без згоди Москви в Україні не вирішувались ніякі питання. А сьогодні він хотів, щоб на порушення елементарних (хай навіть показних) демократичних засад, статутних норм без обрання на з'їзді, чи на конференції до складу ЦК, без проведення Пленуму ЦК він був «призначений» членом Політбюро. А чи не провокував він радянську сторону саме на зарані прийнятний (значить прорахований) для нього негативний результат?

Звинувачення у бажанні партійно-радянського керівництва використати гучне ім'я В. Винниченка для прикриття антиреволюційної, антиукраїнської лінії, гадається, є значними гіпертрофуваннями. Адже, зовсім не КП(б)У, її керівництво шукали В. Винниченка за кордоном, запрошували його на роботу до урядових установ (хто знає взагалі, чого більше можна було радянському проводу чекати від такої співпраці — позитивів чи негативів?). Ясно, що в ситуації, яка склалася, більшовицькі політики прагнули вибороти якомога більше користі для себе. Можна й зрозуміти те, що «випробування» «заїжджим політиком» колективних і індивідуальних якостей партійно-радянських «верхів», виявлення їх «дійсної фізіономії» без зустрічної готовності взяти на себе чіткі зобов'язання, лише налаштовували останніх проти В. Винниченка. А зухвала поведінка його викликала подив і роздратування.

Можна гадати, що небажання В. Винниченка знайти компроміс, його блискавична реакція на рішення політбюро ЦК КП(б)У (як було відзначено вище, можливо й недостовірне, спотворене) були з полегшенням зустрінуті партійно-радянським керівництвом України. Вони увільняли його (керівництво) від відповідальності, автоматично знімали питання про погодження непростої ситуації з В. Леніним, офіційною Москвою.

Врешті доводиться говорити й про те, що у даному разі почуття міри явно зраджували відомому українському діячеві. І ще, в політиці не можна обійтися без компромісів, ультиматуми ж — не найкращий шлях до порозуміння, особливо якщо «тили» ненадійні. Тоді це взагалі дуже схоже на авантюризм.

Чи давав собі повний звіт у тому В. Винниченко — сказати важко. В усякому разі, здається, в його уяві картина поставала зовсім інша. Тому-то, картаючи більшовицьке керівництво, він говорив: «Питання про вступ у Політбюро явилось останнім пробним каменем їхньої щирости. І ця проба остаточно виявила їхню дійсну фізіономію. На ньому й кінчаються мої відносини з ними. А цим закінчується й моя політична діяльність. Перейдено і це. Шукав гармонії, - знайшов найбільшу дисгармонію, нечесність з собою. Не приймаю її, не можу приняти. Шукатиму далі, вона мусить бути як не тепер, то пізніше» [731].

Немовби відчуваючи непереконливість своєї поведінки, Володимир Кирилович тут же кидався критикувати досить таки ймовірне нерозуміння його поведінки національно-патріотичними силами, які пов'язували зі вступом В. Винниченка до уряду зміни у національній політиці радянського керівництва.

«Їм гадалось і вірилось, — відзначав він у цьому зв'язку, — що «там» пішли на великі уступки, бо мене ж призначено на такий високий пост. Бідні, вони не розуміють, що це декорація, що цей пост не визначає ніякісінької зміни, що персона на цьому посту не має ніякого значення й сили, що взагалі ні на якому посту одна особа нічого не може зробити, коли весь колектив стоїть на суперечних позиціях, коли ту особу закликається не для переведення її позицій, а для виправдання й санкціонування позицій того колективу. І через те їх дуже вразила звістка, що я не прийняв того посту, не буду в уряді, не зможу вплинути на політику. І як вони залякані, затуркані» [732].