Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Не дивлячись на попередження Штабу армії про небезпеку, полковник І. Литвиненко не звернув на це належної уваги і, приспаний запевненнями делегації, не забезпечив охорону підступів до міста. 11 січня, о 4 год. ранку, до Умані увійшов Ю. Волох і майже без пострілу обеззброїв і забрав до полону цілу залогу. Козаків просто було влито до волохівської частини, а старшин, для форми, судив революційний трибунал і позбавив їх рангів. Потім їх приєднали до різних частин.

Ю. Тютюнник, не знаючи нічого про захоплення м. Умані О. Волохом, послав того дня полковнику І. Литвиненкові для передачі командуванню більшовицьких військ пропозицію такого змісту: «Зважаючи на те, що Урядом Російської Федеративної Совітської Республіки провадяться переговори про полагодження взаємовідношень поміж обома Республіками мирним шляхом, до одержання директив від Головної Команди українських військ, я, Командуючий Київською Групою військ, пропоную командуванню Червоної армії припинити рух підлеглих їм військових частин в районах, захоплених українськими військами, а саме: на південь від залізниці Христинів- ка-Цвітково-Христинівка-Вапнярка. Неприйняття командуванням Червоної армії вищезазначеної пропозиції буде вважатись мною як відновлення збройної боротьби поміж Республіками з усіма випливаючими від того наслідками». Пропозиції цієї не було вручено свого часу адресату через ситуацію в Умані, але пізніше, за вказівками Штабу Армії її передано було червоному командуванню. Одначе це вже не мало жодного впливу на події: більшовики крок за кроком ішли за добровольцями, опановуючи Україну. 12 січня до Умані вступили частини 44-ї більшовицької дивізії з метою ліквідації «нерегулярних банд» — в тому числі й О. Волоха.

Командування регулярних частин 44-ї дивізії Червоної армії змусило самоліквідуватися і Ревком Правобережжя, й гайдамацькі підрозділи О. Волоха, вливши їх до своїх формувань [46]. Отаман з цього приводу видав прощальний наказ до українських вояків, в якому на всі лади лаяв петлюрівщину й вітав «день об'єднання червоного шлика з червоною зіркою — велике об'єднання для спільної праці бідного селянства та робітництва» [47].

Таким виявився кінець волохівщини.

Командуванню Зимового походу слід було оперативно приймати рішення про подальші дії. Причому мова йшла не лише про поведінку, військові зусилля у вузькому регіоні, а ще більшою мірою про загальні орієнтації, для визначення яких бракувало надійних відомостей про плани ворожих сил. Причому тривалий час теплилися надії на досягнення угод як з більшовиками, з одного боку, так і з денікінцями — з іншого.

Адже, всупереч твердженням деяких сучасних авторів про незворушну позицію С. Петлюри щодо більшовиків (жодних поступок і т. ін.), саме з його ініціативи ще в листопаді-грудні 1919 р. в надскладних для армії УНР обставинах було надіслано до політичного і військового радянського керівництва одну за одною три делегації [48]. Комуністи, командування Червоної армії вміло затягували переговори: нічого певного не обіцяючи й зволікаючи з реальними кроками, вправно користувалися вигодами становища. Керівництво ж українських вояків все чекало на позитивні сигнали від переговорщиків, та й сил особливих для іншої поведінки воно не мало [49]. Тому на нараді командирів у с. Гусівка (поблизу Єлисаветграда) було вирішено: «а) по змозі і надалі уникати сутичок з червоними військами; б) по змозі і надалі продовжувати марш одною групою, і тільки коли того вимагатимуть обставини, продовжувати операції невеликими групами; в) з огляду на відірваність від уряду, армія мала взяти на себе ще й нове завдання — підтримувати в народних масах віру в нашу справу і задля цього намагатися в дальших своїх акціях охопити, можливо більший район» [50].

Поступова ж активізація дій червоноармійців, які в міру перемог над денікінцями могли вивільняти частини й на акції проти українського війська, змушувала останніх турбуватися не стільки про розширення ареалу своєї присутності, скільки шукати шляхи самозбереження.

На згаданій нараді було вирішено використати своєрідний «нічийний» клин між червоними і білими й кожному підрозділу самостійно, однак оперативно, перебазуватися в район Черкаси-Чиги- рин-Канів, де відновити зв'язок, організаційну цілість [51].

Приймаючи рішення, до уваги було взято й те, що в районі Знам'янки-Єливетграда діяв сильний повстанський загін Гулого-Гу- ленка [52], що в наступному влився в формацію походу, став одним з його надійних бойових підрозділів, перетворившись на дивізію. Поступово викристалізувалися і ясність в суспільно-політичних орієнтаціях командування походу та й рядових його учасників. М. Омелянович-Павленко так пояснював зміцнення національно-визвольної ідеї у війську: «… Опинившись в самому серці України, армія побачила тотожність своєї ідеології з ідеологією повстанців і бажанням селянської маси, що повстанців тих з себе видала; також армія відчула, що маса дивиться на неї як на свою оружну силу — крім назви «петлюрівці» часто-густо можна було вже чути ще назви «українці», «наше військо», бо, зрештою, не було вже родини, яка б так чи інакше не була зв'язана з військом: той загинув у наших лавах від ворожої кулі, той покалічений, перебував як інвалід вдома, не мало було і таких вояків, яких доля була цілком невідома і т. п.