Не знайшовши виходу на лідерів УКП(б), без порозуміння з боротьбистами, Волох через місцевих більшовиків розпочав переговори зі штабом 12-ї армії червоних в Коростені. Делегація, згідно інструкцій О. Волоха, висунула вимоги: «Визнання незалежності УСРР; утворення української червоної армії з власним командуванням; недоторканність українців, що раніше боролися з більшовиками, однак нині визнають їх владу». За умови виконання висунутих положень Волох обіцяв більшовикам «військовий союз в боротьбі проти світової буржуазії» [41].
Більшовики відкинули домагання українських військовиків, пообіцявши лише «помилувати» О. Волоха та його прибічників у разі згоди на роззброєння та залишення району військових дій для подальшого переформування частин. В іншому випадку, за непослух погрожували застосувати репресії (суд ревтрибуналу). Однак не встигли збігти відведені ультиматумом 24 години, як до В. Волоха прибули керівники боротьбистів — О. Шумський, І. Немоловський, С. Савицький, до яких дійшли чутки про «прибуле якесь українське військо». Засудивши нерозважливу поведінку отамана й знову «понизивши ранг» «Всеукраїнської» революційної ради до регіональної — «Волинської», вони утворили Революційний комітет Правобережжя у складі І. Немоловського (голова), Войцеховського і С. Савицького. Новоутворений орган затвердив О. Волоха на посаді «головнокомандуючого військ України» (при цьому отаман приховав, що він відколовся й, по-суті, втік від української армії — тобто, формації під командуванням М. Омеляновича-Павленка). Новоспечений «головнокомандувач» і ревком вирішили не чекати роззброєння, яке чекало ослушників більшовицького ультиматума й вирішили негайно шукати «нейтральної смуги» (оскільки червоні, як і раніше, вважали своїм головним ворогом білогвардійців і не хотіли витрачати сили на українські частини, прагнули уникати сутичок, а до боротьбистів ставилися якщо не примирливо, то, принаймні, вичікувально, зробити це було не надто складно).
Звідти планувалося «пролетіти метеором через всю Україну», об'єднати всі повстанчі відділи й розпочати створення самостійної соціалістичної радянської республіки [42].
У пошуках згаданої смуги О. Волох зі своїми козаками помандрував через Чуцнів-Янушпіль-Уланів-Пиків-Калинівку-Липовець-Вороновиці- Ільїнці-Дашів-Гранів і, зрештою, потрапив до Умані. Червоні не чинили цьому рейду жодних перешкод, розраховуючи, що суперечності між Волохом і основним контингентом українського війська внесуть в їх ряди розлад і значно їх послаблять. Так воно, власне, і сталося.
В районі Липовців загін О. Волоха був атакований і розбитий добровольцями — з 5 тис. вояків під командою отамана залишилося менше 1 тис. [43]Останніх чекав другий нищівний удар білих біля Голованівська. Добровольці звідкись взяли, ніби у О. Волоха є великі гроші, тому й атакували козаків, відбивши обози, кулемети та гармати.
Сам же отаман весь час хитрував, переконував своїх вояків, що веде їх на з'єднання з «армією УНР», поширював дезінформацію про неіснуючі контакти й переговори тощо. Насправді, вкрай заплутавшись, він направив одного з боротьбистів на зустріч з М. Омеляновичем-Павленком і Ю. Тютюнником з пропозицією «забути старе» і порозумітися на платформі утворення Української Червоної армії (природно, зі збереженням життя самому Волоху). Йому ж було дано негативну відповідь і попереджено, що лише несприятливі обставини (наближення червоних) не дозволяють вжити активних заходів проти розкольників [44].
Однак О. Волох, користуючись своєю колишньою популярністю в Запорозькій дивізії, ввійшов у контакт з командуванням 6-го загону запорожців, що стояв в Умані, і розпочав заходи, щоб хоч цю частину приєднати до себе, водночас виславши своїх представників до більшовицьких військ, що наближалися до Христинівки. 10 січня до Умані прибула делегація боротьбистів на чолі з С. Савицьким. Командир 6-го загону полковник І. Литвиненко прийняв цю делегацію, пригостив вечерею й умовився зустрітися з нею на другий день для переговорів, але своєчасно не повідомив про прибуття цієї делегації Ю. Тютюнника, а тільки переслав йому записку Савицького такого змісту: «Товариш Юрко! Революційний Комітет Правобережжа стоїть на платформі Самостійної Соціалістичної Радянської Української Республіки зі своєю національною червоною армією, своїми фінансами і т. д. Зі Совітською Росією можливий тільки союз для боротьби з ворогами обох республік. Армію ми творимо явочним порядком. Росіяне будуть примушені рахуватися з фактом існування Української Червоної Армії і припинять свою дотеперішню політику стосовно України. Але для того треба договоритися на чому-небудь нам з Вами». Отаман Ю. Тютюнник у відповіді С. Савицькому пропонував звернутися офіційно до армії [45].
Читать дальше