Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Як видно, Володимир Винниченко поводив себе вищою мірою чесно і шляхетно. «Чому моя участь в уряді вважається бажаною? — запитує він і сам же відповідає: — Головним чином, очевидно, тому, що моє ім'я може привернути симпатії певних національних елементів до цього уряду. — Але ж не одним ім'ям привертаються симпатії. Ім'я необхідне для позначення відомого напрямку політики. Політика ж отримує симпатії не іменами і заявами, а справами, фактами, якщо ж факти будуть суперечити заявам «імен», то від цього вийде не користь справі, а лише шкода.

Тому, якщо чомусь у даний момент ЦК РКП вважає неможливим проведення в діла, у факти ті положення, які висловлені ним у своїх резолюціях і заявах, то краще за все на цей момент не вносити на Україну ще більшої дезорганізації і не залучати мене до урядової і взагалі відповідальної роботи. Я особисто зможу цілком віддатися тільки такій роботі, яка відповідає програмним положенням Р.К. Партії і тільки їх можу проводити з вірою і переконанням в їх корисності в життя» [655].

Остерігаючись нанести шкоду революційній справі, В. Винниченко готовий був знову поїхати в Європу чи Америку з дорученням, приміром, від III Інтернаціоналу. Лише тверда впевненість у тому, що офіційно проголошена лінія національної політики РКП(б) в Україні «якщо не відразу, не в повному обсязі, а поступово, але з неухильною і строгою послідовністю проводиться в життя» дозволила б Володимиру Кириловичу, за його словами, пристати на пропозиції про роботу на Батьківщині [656].

Те ж саме український діяч записав у ті дні і в своєму щоденнику. За його оцінкою, він запропонував ЦК РКП(б) чітко визначитись і дати цілком певну відповідь на питання, яка національна політика проводитиметься в Україні: чи та, яка визначена в грудневій резолюції ЦК РКП(б) 1919 року, чи «єдинонеділимівська».

«Коли першу, — заявив В. Винниченко, — то я пропозиції приймаю й охоче їду на всяку працю. Коли другу, то я вважаю свою участь в уряді неможливою. Я прохаю не тільки дати мені якусь відповідь, але їм самим точно вияснити це питання і скінчити з тою плутаниною, неясністю, двозначністю, яка панує в сучасній політиці на Україні. Відмовляючись від самостійництва, відмовляючись цілком щиро, як протирічивого духові комуністичного устрою світу, я в той же час не можу відмовитись від того, що вважаю вірним, відповідаючим духові комунізму, від дійсної, справжньої, соціялістичної федерації рівних і внутрішньо-самостійних робітничо-селянських республік» [657]. У разі згоди на роботу в Україні В. Винниченко вважав необхідним проведення таких заходів:

опублікувати від імені російського і українського радянських урядів спростування вигадок контрреволюційної української, польської, єврейської преси про обмеженість і навіть фіктивність української робітничо-селянської державності;

видати постанови відповідних органів про діяльність в Україні Раднаркому в такій же кількості комісаріатів, що і в Росії;

усунути таке «ненормальне» становище, коли комісаріати РСФРР зносяться з губернськими та іншими установами в Україні, обминаючи відповідні комісаріати УСРР;

для найдоцільнішого й успішного використання економічних ресурсів України в інтересах революції залучити до активної допомоги та ініціативи місцеві сили, що може бути досягнуте найкраще встановленням певного господарського плану;

якомога скоріше повинна приступити до роботи створена комісія по виробленню федеральної конституції;

оскільки нинішній керівний центр України, за деякими даними, не відповідає завданням моменту, що висуваються, «то необхідно поповнити персональний склад його 3–4 партійними членами, відомими своїм щирим і твердим ставленням до принципа федерації; до числа осіб, які мали доповнити склад Політбюро ЦК КП(б)У, мав обов'язково війти В. Винниченко;

керуватися принципом, за яким «революція на Україні., як і в будь-якій іншій країні, повинна опиратись на місцеві комуністичні сили», навіть добре підготовленими, надійними і перевіреними але не місцевими, мало знайомими з місцевими умовами кадрами «неможливо створити міцну Радянську владу»; у зв'язку з цим «необхідно твердо і ясно встановити, що жоден партійний або радянський працівник не може бути відкликаний з України або направлений до неї без відома і згоди керівного Українського партійного центру — ЦК….»; потрібне першочергове залучення корисних, перевірених українських партійних і радянських працівників, відкликаних з України, або тих що працювали за її межами [658].