Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Насторожили «напруженість, холодність, майже ворожість» під час перших же зустрічей з К. Радеком та Г. Чичеріним. На слова В. Винниченка про те, що його послала Закордонна група КПУ для сприяння революційній справі, ніякої реакції не було. Відразу почалося зворотне зондування позиції у конкретних питаннях: кому мають належати Донецький басейн, Кубань? І український політик відразу зробив для себе невтішний висновок: «І от з цих перших питань уже стало мені видно, що тут запорошилася віра в комунізм, що тут ідея тільки переустрою світу не має вже того свіжого, гарячого кольору: вона стала тьмяною, сіренькою, занадто далекою. Коли є тільки комунізм і революція, коли ж тільки для цього і вся кров, і голод, і нелюдське напруження, то який сенс має питання, в якій соціялістичній частині всесвітньої федерації буде той чи інший басейн? Коли ні одна частина не матиме права самостійно порядкувати своїми багатствами, коли всякими «басейнами» володітиме весь світ, то яка рація комуністові так гостро й уперто ставити питання про «басейн»? По якому принципу визнається окремішність соціалістичних федеративних організмів? Очевидно, по національно-етнографічному, а не економічному. На якій етнографічно-національній території лежить той чи інший «басейн», а в даному разі Донецький? Донецький лежить на українській. І питання про належність вичерпане. Це не значить, що експлуатація цього басейну тільки для українців. Тут уже має бути інший принцип.

Коли ж руські комуністи постановляють, що Донецький басейн повинен належати не до української соціалістичної держави, а до російської, то що це має значити? Те, що люди думають не про комунізм, що вони в нього не вірять, що вони дбають про Росію, про себе, як націю.

Націоналізм починає покривати комунізм. Іде орієнтація на руський патріотизм» [637].

Особливо негативне враження В. Винниченко та його супутники винесли зі спілкування з референтом в українських справах народного комісаріату закордонних справ. Той, не особливо зважаючи на дипломатичний етикет, заявив: «Ніякої України не було і немає: на Україні всі чудесно говорять по-руськи і все це українське питання є вигадка» [638].

Стає зрозумілим, чому вже перші рядки, записані Володимиром Кириловичем до щоденника, вкрай песимістичні: «Стихія дужча за ідею. Давня, стара, закорінена в крові, звичках, способах думання, в матеріальних, щоденних інтересах — вона перемагає молоду, нескріплену, невиправдану радощами ідею.

У соціалістичній, совєтській Росії якраз тепер стихія забиває ідею. Матеріальний, щоденний інтерес в образі голоду, холоду, злиднів, підпоможений старими, стихійними звичками, способами думання, виливається в форму руського націоналізму. Совєтська влада губить принципи, ідею комунізму, бабраючися в ковбані щоденних клопотів. Перспективи дальші запорошуються, затуманюються, зникають з очей від постійної уваги до ближчого, місцевого, звиклого необхідного» [639].

Під першими ж враженнями український комуніст хапається за перо і пише листа до В. Леніна. Він намагається переконати вождя більшовиків у тому, що Закордонна група українських комуністів послала його, В. Винниченка, «стати до праці на користь комуністичної революції, що, на нашу думку, конче треба використовувати національний момент, перевівши боротьбу з польсько-петлюрівською коаліцією на ґрунт не національної, а соціяльної боротьби. Повинна бути не боротьба українців і поляків проти руських за визволення України, як це виставляє петлюрівщина, себто не національна війна, а соціальна; повинні битися буржуазний, контрреволюційний польсько-український союз проти соціалістичного русько- українського союзу. Петлюра повинен битися не проти чужинця Раковського, а проти українця. Тоді тільки українство розіб'ється на два воюючі табори, тоді тільки соціяльна війна на Україні буде справжня» [640]. Володимир Кирилович доводить, що до того часу, доки в Україні представниками більшовизму виступатимуть майже виключно росіяни, доки українські національні соціалістичні сили не будуть виступати як головна сила проти української національної контрреволюції, доти справжньої соціальної війни на Україні не буде — буде війна проти чужинців, війна національна. З цього повинні бути зроблені відповідні висновки. Національна політика має бути змінена; Х. Раковський, як символ цієї політики, повинен піти, замість нього має прийти хтось новий. Тоді вступ до уряду, як це вже було запропоновано В. Винниченку, принесе користь, бо розколе українство на два табори, ослабить елементи, ворожі сучасному уряду, ослабить петлюрівщину.