Валерий Солдатенко - Україна у революційну добу. Рік 1920

Та, схоже, він того не боявся. А, можливо, навіть і думав, що якщо трапиться найгірше, то хоча б у такий спосіб можна буде заявити про свою чесну позицію.

Нові розмови з Л. Каменєвим, Г. Зінов'євим, Л. Троцьким, їх запевнення у принциповій згоді з положенням доповідної записки, поданої до ЦК РКП(б) В. Винниченком, не дуже переконали останнього у доцільності поїздки до Харкова. І все ж, більше сподіваючись на диво, Володимир Кирилович вирішив у черговий раз випробувати вдачу. За записами дружини, Розалії Яківни, подружжя 25 червня виїхало з Москви в Україну і перебувало в Харкові до 6 липня 1920 року [669].

Візит виявився вкрай невдалим. Партійно-радянське керівництво України явно не бажало розв'язувати питання про співпрацю з В. Винниченком, наділення його солідними повноваженнями. Поставивши 30 червня до порядку денного питання «Про Винниченка», Політбюро ЦК КП(б)У вирішило відкласти обговорення до наступного засідання [670]. 3 липня з цього питання на повідомлення Х Раковського було ухвалено «влаштувати спільну нараду з Винниченком» [671]. Така нарада, а може просто зустріч з Х. Раковським, його колегами очевидно відбулася між 3 і 6 липня 1920 року.

Судячи з усього, питання розглядалися не у вузько-прагматичному ключі, а в широкій постановці, з обговоренням принципових засад політики КП(б)У.

Відтворюючи невдовзі зміст переговорів, Володимир Кирилович відзначав: «На засіданню Ц.К. К.П.(б)У відповідальними членами цієї організації мені було дано таку відповідь, після якої в мене вже не лишилось ніякого сумніву, що мене було одіслано до Ц.К. К.П.(б)У, тільки для того, щоб уникнути в Москві прямої відповіді на мої питання. Одні члени Ц.К. К.П.(б)У говорили, що у них взагалі нема ніякої тенденції, ніякого напряму чи то до федерації, чи то «єдиноїнеділимої», другі казали, що є тенденція на федерацію, але тут же зараз самі собі заперечували, й говорили, що ніяких центрів на Україні не може й не повинно бути. З цих невиразних плутаних і противорічевих висказувань я мав підставу зробити такий висновок: або Ц.К. КП(б)У сам не знає напряму тої політичної роботи, яку провадить, або ж він його знає та чомусь не хоче прямо сказати; але коли не хоче сказати, то це очевидно не є тенденція на утвердження власних українських центрів революції, себ-то, не є тенденція на федерацію.

В Москві, коли мене відсилалось в Харків із членів Ц.К. Р.К.П., мені було сказано, що Ц.К. К.П(б)У є тільки «еманація» (випромінювання, відблиск чи що) Ц.К. Р.К.П. Отже значить відповідь Ц.К. К.П(б)У була тільки еманацією — відблиском відповіді Ц.К. Р.К.П.» [672].

Звісно, спілкування з діячами КП(б)У лише посилювали й без того скептичні настрої В. Винниченка. Єдиний коротесенький щоденниковий запис за весь десятиденний період переговорів у столиці України від 5 липня зводиться до того, що «вільного вибору, маневру В. Винниченко не має» [673]. І тому він повертається до Москви. Слабкою розрадою було те, що у вагоні «компанію» створив И. Сталін. І хоч пізніше В. Винниченко не раз згадував про довгу нічну розмову з ним, всім відомо, яким співбесідником був його сусід по купе — мовчазним, малослівним, неконтактним. Можливо, й те додало негативних емоцій. Тому вже на самоті Володимир Кирилович дає волю почуттям, у явному панічному настрої шматує своє серце: «Тяжко невимовно. Важка, гнітюча безвихідна туга. Нема місця мені на Україні…

Починаю розгублюватись. Не знаю вже, що робити. Виходу не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитись бути українцем і тоді бути революціонером; або вийти з революції й тоді можна бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге боляче мені смертельно. А з'єднати те й друге не можна, історія не дозволяє. Коли б не було в мене ще літератури, мистецтва, я серйозно почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв'язала б найкраще цей вузол. І тільки те, що я ж можу служити і революції, і комунізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути цінним і корисним людям не тільки як політик, а як і літератор, це відхиляє останній вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно. Криком кричав би, дряпав би землю кігтями. А чи роздряпав би історію, одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?» [674].

Тоді ж, 13 липня 1920 року В. Винниченко починає клопотатися про від'їзд за кордон. Просить у К. Радека і Г. Чичеріна доручень від III Інтернаціоналу до Америки, куди волів би направитись. Хворобливо реагує на обивательські глузування декого з українських політиків, зокрема Юрія Мазуренка, які гадають, що В. Винниченко кинувся до радянської влади в надії на «портфелі».