Антін Кравс - За українську справу. Спомини про ІІІ корпус УГА після переходу за Збруч

При нашім поході вперед на північ від Ви. нниці дав нам уряд У. Н. Р. право виставляти по нашій думці військові обсади і застави для забезпечення запілля. На тій основі установив я в Козятині нову стаційну команду. Командантом міста іменував я отамана Дудинського, який справував свій уряд дуже справедливо але строго і в дуже короткім часі довів місто до ладу. Розписано також вибори до міської ради і бурмистром вибрано гімназійного директора. Після виборів представив мені нововибраний посадник нововибрану раду, серед представників якої була також одна жінка. Ця делегація принесла мені також як гостинець блакитний та жовтий шовк. Цей шовк подарував я обом бриґадам, другій та осьмій, які здобули Козятин, а вони поробили собі з нього бригадні прапори.

Два дні після того, як ми взяли Козятин, заїхав на стацію в переїзді до Бердичева — сам Головний Отаман Петлюра. На його повитання звелів я виставити на двірці почетну согню — і то ту сотню 2. бриґади, яка перша вдерлася до Козятина. Командантом цієї сотні був поручник, якого імя я нажаль забув. Він був тим, що заняв двірець в Козятині. Головний Отаман подякував у запальній промові мені і моїм військам за здобуття Козятина, цього важного вузла і подарував почетній сотні, що його витала, 5 тисяч гривень. При цій нагоді предложив я йому свою просьбу, щоб його інтендантура видала моїм воякам білля. Головний Отаман казав це занотувати свому адютантові та обіцяв мені виконати цю просьбу. Нажаль білля я не дістав ніколи.

Після упадку Бердичева злучено перший, третій і Запоріжський корпуси в одну групу, яку віддано під мою команду. Ця група дістала завдання здобути Київ. Шефом штабу групи іменовано дотеперішнього шефа штабу III. Корпусу отамана генерального штабу Людвика Любковіца.

Разом з обняттям цієї команди впали на мене і на мого шефа штабу більші вимоги і ще більша відповідальність. Наша армія не була особливо ослаблена попередніми боями, її втрати до цього часу були дуже малі, не більше як яких сто люда. Але треба було думати про будучність і рахуватися з тим, що відпорність ворога могла нараз збільшитися — а що тоді?

Вправді кожний корпус мав свою збірницю новобранців, в яких муштрувалося кілька тисяч місцевих змобілізовапих рекрутів, але вони не мали зброї. Аж коли на фронті звільнилося трохи крісів, можна було озброїти ними резерву. Також запаси муніції були малі, вистарчали в загальному тільки на короткі офензивні операції. До довше триваючої оборони з її збільшеним запотребуванням на муніцію була армія нездібна. Що торкається зброї і муніції, то армія жила занадто на рахунок воєнної добичі. З цих усіх причин насіла на нас тяжка жура, коли ми почали розважати покладене на нас завдання. Яка користь могла нам бути з заняття Києва, коли ми не могли його довго вдержати. Політично з цього також не булоб користи, навпаки скорше шкода! Також треба було рахуватися з тим, що скорше чи пізніше зявиться новий противник. А всетаки взялися ми з великим завзяттям за діло..

Мій шеф штабу і я, кермуючись досвідом зі світової війни, представляли собі наступ — використовуючи пануючу паніку і розлад серед ворога — як наглий, скорий як блискавка удар, щоби заволодіти Києвом, доки ще наспіє туди Денікін, який за нашими відомостями находився тоді між Полтавою і Ромоданом і який дійсно в той час був занятий важкими боями за Ромодан. При тім думали ми в першу чергу про те, щоби наша армія могла скористати у Києві з важних джерел помочі і сподівалися затримати місто у своїх руках бодай так довго, доки не будуть вивезені найвартісніші запаси. Що це значить воювати і мусіти при тім рахувати кожний набій, випробувала вже Українська Галицька Армія на власнім тілі. Київ манив під цим оглядом. Він був місцем постою 12. большевицької армії та мав як на наші відносини величезні запаси зброї, муніції, одежі і обуви, чимало технічного матеріялу і допоміжні джерела розвиненого промислу. Наш наступ мав бути як вже не завойовним походом то бодай походом за здобичею. Під цим оглядом я погоджувався з моїм шефом штабу.

Отже першою умовиною успіху був поспіх. Ця думка самочинно захопила усіх командантів і військо. Бо і найпримітивніша людина знає — а навіть примітивна знає це найліпше — що часом можна побідити тільки власними ногами. Тимбільше при противнику, схильнім до паніки, якого відворотові загрожують повстання. А обставини не були некорисні для нашого задуму.