Роман Коваль - За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії

– Ну, що ж, воювать – так воювать, – вирішив він. – Побачимо, ще хто кого...

Старшина Андрій Сакало був готовий помірятися силами з ворогом. І підставити Батьківщині свої плечі.

На Україну насувалася грізна небезпека. З Московщини дули холодні вітри і гнали “тяжкі чорні хмари”. Чутки про те, що до столиці підходить “страшна сила большевицької червоної армії”, хвилювали киян. Прізвище Муравйов не сходило з їхніх уст. Досі ніхто такого імені не чув, але тепер криваві легенди огортали цього червоного командира і викликали у людей переляк та очікування чогось страхітливого.

“...А ми не мали чим боронити своєї землі, – писав поручник Богданівського полку Микола Ґалаґан. – Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовність “душу й тіло положити за свою свободу”, але коли прийшов час доказати це на ділі, то виявилось, що є дуже мало нащадків “козацького роду”... Чи спричинилась до того загальна втома вояків наслідком світової війни, чи винна в тому їх мала свідомість, чи, може, завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою”.

“Загальна втома” поширювалась і на москалів, але вони енергійно йшли до нового бою. В них була сильна мотивація – голод і можливість задовольнити його українським хлібом. А український народ на початку 1918 р. вже в більшості своїй відвернувся від Центральної Ради, яка своєю дивовижною політикою зуміла внести такий розгардіяш у голови мільйонів, що вони раптом побачили московських головорізів в сонячному сяйві й стали з нетерпінням чекати їх як визволителів від “буржуазної” Центральної Ради. Центральної Ради, яка створила Генеральний секретаріат “із царських генералів”. Саме такі чутки поширювали вороги української державності. Й люди вірили нісенітницям.

Це ж треба так керувати, щоб сотні тисяч українських військових, які, виявивши високу здатність до самоорганізації, з ентузіазмом вітали українську владу і готові були під її проводом здобувати свою землю, раптом почали проголошувати нейтралітет. Та ще й у найнебезпечніший для Батьківщини момент – час наступу російських більшовиків. Зрозуміло, що цей “нейтралітет” був більше прихильний до червоних москалів.

Але ще можна було привести до тями цих українців, принаймні їх можна було роззброїти – щоб вони, диви, не повернули ще зброї проти Батьківщини. Але ні військовий міністр Микола Порш, ні отаман Гайдамацького коша Слобідської України Симон Петлюра такого наказу не віддавали. І тим самим сприяли поширенню анархії серед військових, які могли стати опорою української влади.

Замість того щоб творити мілітарну силу, Центральна Рада все засідала і засідала, енергійно дискутуючи над кожним параграфом численних законопроектів. Здається, вона творила їх для себе – щоб чимось зайнятися і не думати про небезпеку. “Центральна Рада засідає, щось ухвалює, власне, для себе, бо ж ті ухвали ховалися по шафах і далі ніхто про них не знав... – згадував полковник Микола Чеботарів. – Українська Центральна Рада не мала постійного широкого доброго контакту з периферією, з цілою Україною”.

Знаменно, що “українські закони” Центральна Рада творила в приміщенні Педагогічного музею, на фронтоні якого продовжував тріпати крильцями імперський орел Росії. Та це, як видно, не бентежило “будівничих української державності”.

Як голова комісії із законодавчих внесень мусив готувати законопроекти й Микола Ґалаґан. Довелося йому опрацьовувати і внесений проект “про створення української армії на основі міліційної системи”. Насправді мова йшла про скасування армії, відмову від мобілізації та створення “народної міліції” на засадах добровільної служби. Зреферований і ухвалений цей закон був 3 січня (за ст. ст.) 1918 року.

“Сподіваних результатів той закон про заведення міліційної військової системи не дав, – зізнавався Микола Ґалаґан. – Серед фахових (та не зовсім фахових) військовиків він викликав значне невдоволення, бо вони вважали, що цей закон перетворює їх із “оборонців Батьківщини” на платних “наймитів”. Добровольців приголошувалося також небагато, і, навпаки, деякі козаки досі вірних Центральній Раді військових частин (наприклад, Богданівського полку)... “на законній підставі” жадали звільнення від військової служби, бо добровільно міліціонерами вони лишатись не хотіли. Лише безмежно віддана українській боротьбі студентська й гімназійна молодь навіть без заклику зголошувала свою готовність боронити Україну зі зброєю в руках”.