Роман Коваль - За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії

А найближчим до характеристики причин тодішнього антисемітизму (і в цьому він певною мірою суголосний із Романом Ковалем) є такий несподіваний свідок, як Володимир Вернадський.

Саме перший президент Академії наук України в своєму щоденнику тих літ (1917 – 1921) розвиток антисемітизму пов’язує з активною участю молодого єврейства в більшовицьких чекістських організаціях і помстою української сторони за розстріли й катування.

“...Вчера вечером разговор в связи с чрезвычайкой. У всей молодежи, исстрадавшейся, посещавщей места убийств и пыток, – молодых девушек, – страстное чувство мести. Разговоры о мести, недовольство простым расстрелом убийц очень сильно. Хотят и прямо говорят о том, что необходима для них мучительная смерть. И в поезде слышишь о том же. Ехали бабы, бывшие в местах убийств, в чрезвычайках Киева. В Харькове, говорят, все это было в гораздо меньшей степени.

Антисемитизм чрезвычаен. “Жид” – слово, принятое в обществе, где я еду. Ясно сознают о невозможности ограничения прав евреев по закону – но желают и говорят о необходимости ограничения их фактического – общество не будет их пускать” (В. И. Вернадский. Дневники. 1917 – 1921. – Киев: Наукова думка, 1994. – С. 139).

Вже в тридцяті роки ХХ століття це протистояння зафіксувалось і в літературі. Едуард Багрицький у “Думі про Опанаса” вчив українських письменників, як жити далі:

Пам’ятаю, як у часи свого першого знайомства з Леонідом Новиченком (до нього привів мене Іван Дзюба) я йому захоплено розхвалював Леоніда Первомайського – й вірші, й прозу – особливо мені подобалося оповідання “Катерина та її новий дім”. І тоді Леонід Новиченко нагадав мені, з “якого” поета виріс тогочасний майстер, що колись він писав “про нас з вами”. Виявляється, це була цитата з вірша “Лист з Києва”:

Сама дата цього вірша (березень 1933-го) говорить за себе...

За двадцяті роки Україна розплачувалась тридцятими.

Згодом за тридцяті роки будуть розплачуватися сороковими...

Наші недруги хотіли б, щоб це тривало вічно. В дев’яності ми зробили серйозну спробу перепинити цю скажену естафету взаємопобивання і взаємознищення.

Отож, коли безсилі політики, приходять “святі і страшні”. Що потім стається з ними, переконливо показав Роман Коваль.

Багато роздумів породжує ця талановита книжка, яка роздирає сувору завісу минулого.

Іван ДРАЧ,

лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка

Однією з найцікавіших і водночас недосліджених тем історичного пошуку є переродження людини звичайної, людини, що цікавилася лише власними потребами і потребами своєї родини, в громадянина, який раптом починає дбати про суспільний інтерес, про долю своєї Батьківщини, її свободу і щастя.

Цей зліт, це одухотворення настає не через удосконалення мозку, набуття суми знань із хімії, фізики, математики чи інших точних наук... Часом для народження української душі досить увібрати в себе думу кобзаря, прочитати або почути вірші Тараса Шевченка чи оповідання Адріана Кащенка... Тобто мова йде про відкриття людиною історії своєї Батьківщини, історії драматичної, трагічної і неймовірно кривавої.

А коли вчорашній малорос ще й відчує зневагу чужинця-окупанта до своєї мови, традицій чи звичаїв, образу батьків, на своїй шкурі дізнається, що таке брутальне насильство...

Особиста образа і знання козацької історії свого народу творять із малоросів козаків, запеклих бойовиків, закривавлених лицарів із дитячою посмішкою... І з людини, байдужої до громадських справ, на яку ніхто особливої уваги не звертав, на допомогу якої ніколи не розраховував, виростає людина-легенда, пострах для ворогів-окупантів і надія-опора для рідних, земляків, для народу.