Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Передбачалося, що «польський ковтун» був хворобою спадковою та заразною, й саме тому її описували як місцеву хворобу і в географічному, і в демографічному сенсі, властиву «сусіднім» країнам і народам, типову для Східної Європи. Її поширення у Польщі й Татарії не дивувало, позаяк поляки «походили від татарських предків». Звалювання волосся, яке навіть не можна було голити, означало, що мандрівникові ця хвороба одразу впадатиме у вічі. А для Кокса, який претендував на глибоке знання витоків поляків, вона свідчила про зв’язок зі скіфським стилем польських зачісок. Тіла поляків виказували ознаки зарази й варварства. Зокрема, перераховуючи причини «польського ковтуна», Кокс особливо пов’язував цю хворобу з відсталістю. Серед причин він згадував, по-перше, «польське повітря, нездорове через безліч лісів і боліт», по-друге, воду — «хоча в Польщі води і не бракує, простолюд зазвичай п’є ту, що найближче — з рік, озер і ставків» та, по-третє, «місцевих мешканців, котрі анітрохи не дбають про чистоту». З усіх цих причин лише перша зумовлена географічно, а друга й особливо третя покладали провину на «нерозбірливість» і «недбалість» самих поляків. По суті ж питання чистоти, які Кокс порушує наприкінці оповіді про Польщу, увінчувало його попередні спостереження про «нужду та бруд». На ці проблеми звертали увагу й інші мандрівники XVIII століття у зв’язку зі спалахами чуми у Південно-Східній Європі, на території Османської імперії. Кокс порівнював соціальні передумови «польського ковтуна» (65) з передумовами появи прокази, яка «і досі часто трапляється у народів, що не знаються на медицині й байдужі до її поступу, але напрочуд рідко з’являється у тих країнах, де проти неї вжито запобіжні заходи» 30. Джерелом локалізації «польського ковтуна» було картографування Східної Європи як царини невігластва та відсталості.

Знов-таки через недавні територіальні поділи перетин російсько-польського кордону був так само географічно заплутаний, як і перетин польсько-австрійського кордону місяць тому. 18 серпня «ми перетнули Березину, яку деякі сучасні географи помилково вважають новим кордоном між Росією та Польщею», а два дні по тому «в’їхали до Росії біля невеликого села під назвою Толіцин, яке до 1772 року належало Польщі» 31. Політичні наслідки поділу Польщі призвели до розмивання польсько-російського кордону, тому ці дві країни виглядали для мандрівників як частини одного терену, а схожість мов тільки посилювала їхнє враження про єдність цього терену. Перекладач Кокса не був ані поляком, ані росіянином, а походив з Богемії, тож автор зробив спеціальне пояснення для читача, що «богемська й російська мови є діалектами склавонського говору». Коли Кокс, перетнувши кордон, намагався зафіксувати відмінності між Польщею та Росією, він зауважив, що «найразючіший контраст — у їхніх зачісках: росіяни замість голити свої голови дозволяють волоссю звисати над бровами та вухами і підстригають його на рівні шиї» 32. Ця підкреслена увага мандрівників до волосся, як у Польщі, так і в Росії, знову зраджувала їхнє бажання знайти видимі знаки для розрізнення чужих народів.

На шляху від Смоленська до Москви ці знаки переконували Кокса у тому, що він рухається у напрямку Орієнту. Однієї ночі вся група зупинилася у «стерпній хатині», де їхньою «господинею була справжня азійка». Це було видно з її одягу: «Вона була зодягнена у синє вбрання без рукавів, що спускалося аж до щиколоток, а в поясі була підперезана червоним паском; на голові у неї була хустка, зав’язана (66) наче тюрбан, різнокольорові сережки й намисто; її сандалі трималися на нозі завдяки синім шнуркам, обв’язаним також навколо щиколоток, щоб підтримувати грубі полотняні обмотки, що заміняли їй панчохи». Грубість одягу відповідала грубості самого народу. Кокс підсумував, що «російські селяни загалом виглядають грубою, витривалою расою». Вони носили або «грубий вовняний балахон», що спускався нижче колін, або овечі шкури. Так само як господиня-азійка, вони «замість носити панчохи обмотували ноги смужками полотна», а їхнє взуття було виготовлене з бересту. Сеґюр також помітив на постатях цих «напівдикунів» Росії одяг із овчини, але також звернув увагу на сокири, прив’язані до пасків. Для Кокса сокири були не просто деталями вбрання дикунів, а радше ознаками примітивного рівня цивілізації. Він дивувався, що ці російські селяни будували свої хати, тобто свої халупи, «тільки за допомоги сокир», бо не «вміли користуватися пилками» 33.