Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Крім академічних суперечок в Італії, книга Фортіса також викликала і політичні дискусії у Венеції. Для Вольтера Далмація могла асоціюватися з Польщею та Україною, Фортіс шукав порівнянь із Сибіром, а насправді нею управляли з Венеції яко частиною її Адріатичної імперії. З такого погляду відкрите Фортісом варварство могло свідчити про недбале управління і ставило урядовців у незручне становище, тим паче, що ця книжка, завдяки перекладам, стала відома в цілому світі. Тому Фортіс не дістав омріяної професорської посади у Падуї. Одним з тих, хто у Венеції виступив проти нього, був поет і драматург Карло Ґоцці, переконаний консерватор і ворог Просвітництва. Він поставив собі творчу мету — відновити комедію дель арте, тому його далекі від усілякої наукової антропології п’єси «Король-олень», «Жінка-змія» і (453) «Турандот» були казковими драмами з химерно переплетеними сюжетами, з фантастичними елементами й східними мотивами. Він звинуватив Фортіса у хибному розумінні обов’язків імперії: «Я не вірю, що абатові Фортісу, розум якого викликає тільки повагу, треба нагадувати, що для заохочення у венеціанській Далмації й Албанії всіх тих благ, що їх приносить працьовитість, слід, спочатку зважаючи на звичаї і глузд, поступово поширювати міцну, здорову моральність, яка могла б підготувати розум, дух і серце для розсудливості й послуху» 93.

У 1780 році Фортіс опублікував у Неаполі працю «Про вирощування каштанів у Далмації». Він керувався не турботою про сільськогосподарський та економічний поступ морлахів, а прагненням повернути їх до примітивного життя, яке він вважав для них найвідповіднішим. Вирощуючи каштани, морласький селянин зміг би «відмовитися від плуга, яким він не вміє користуватися, й повернутися до пастушого життя, що найбільше відповідає лінощам і кочовому походженню цього народу» 94. В 1784 році Фортіс звернув увагу на проблеми Південної Італії, опублікувавши «Фізико-географічні листи про Калабрію та Апулію». 1787 року він пише трактат «Про мінеральні нітрати», де викладає свої міркування про хімічні добрива. Звинувачений у якобінстві, він 1796 року виїхав з Італії до Франції й урешті дочекався офіційного визнання за Наполеона, який сприяв багатьом тодішнім дослідникам Східної Європи. Фортіс помер у 1803 році в Болоньї, а шість років по тому, 1809-го, Наполеон приєднав Далмацію до складу Французької імперії як одну з іллірійських провінцій.

«Музика та поезія, танці та розваги»

«Подорожі Далмацією» Фортіса було перекладено англійською, французькою та німецькою мовами; і найглибший слід його опис морлахів залишив не в інтелектуальній історії Італії, де викликав суперечки, і не в Англії, хоча лорд Б’ют був замовником експедиції й удостоївся присвяти, і не у Франції, хоча Наполеон і визнав заслуги італійського священика. Найбільший розголос морлахи отримали в Німеччині протягом 1770-х років, особливо до (454) цього спричинилася розповідь про їхні пісні та поезію. Фортіс, зацікавлений у давніх звичаях, натрапив на фольклорну скарбницю — поетичну творчість південних слов’ян.

У морлахів відбуваються свої селянські зібрання, переважно по хатах, де живе кілька молодих жінок; завдяки цим зібранням зберігаються в пам’яті давні народні передання. Музиканти завжди приходять на такі сходини й співають старовинні пісні під супровід інструмента, що його називають «ґузла» і котрий має лише одну струну, сплетену з численних кінських волосин. Мотив, на який співаються ці героїчні пісні, надзвичайно сумний і монотонний, крім того, вони співають трохи в ніс, що чудово поєднується з їхніми інструментами 95.

Хоча Фортіс, досліджуючи ці пісні, зробив важливе відкриття, на нього самого вони, вочевидь, наганяли сум, а згадка про носовий спів підсилює його поблажливе ставлення.

Попри все, ці пісні справляють величезне враження на слухачів, які щосили намагаються вивчити їх напам’ять. І я бачив, як дехто з них зітхає і плаче у моменти, що мені зовсім не видавалися зворушливими. Можливо, так діє сила іллірійських слів, які морлахи розуміють краще за мене, а може, і це видається мені ймовірнішим, їхній нехитрий розум, не надто обтяжений думками, легко сприймає будь-який розвиток сюжету, ніби щось незвичайне 96.

Природа пісень, і особливо емоційна реакція аудиторії, підкреслювали для Фортіса різницю між його власним відчуттям поезії та їхнім «нехитрим розумом, не надто обтяженим думками». Хоча Фортіс і не розумів іллірійських слів так добре, як морлахи, він навчився «базікати» по-слов’янськи, що дало йому змогу перекласти італійською та опублікувати деякі з цих пісень, щоправда, з попередженням: «Хто їх читатиме або слухатиме, мусить уявою заповнити брак подробиць і точності, на які морлахи не зважають, але до яких з такою увагою ставляться цивілізовані народи Європи» 97. Врешті-решт, Фортіс сприймає цю поезію яко свідчення тої прірви, що відділяє цивілізовані народи Європи від решти й позначає окремішність Європи Східної. (455)