Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

У своїй лінґвістичній передмові Пейсоннель насамперед намагався довести, що слов’янська мова була не рідною мовою мешканців Адріатичної Іллірії, а принесеною туди варварами-завойовниками з-за Дунаю. Ці завоювання окреслили межі слов’янського мовного простору у стародавній історії, їх можна зауважити і в сучасному світі: «В Європі цією мовою розмовляють у Далмації, Лібурнії (або Хорватії), що є західною частиною Іллірії, в Західній Македонії, в Епірі, Боснії, Сербії, Болгарії, Росії, Московії, Богемії, Польщі, Сілезії; вона також жива ще в деяких азійських країнах». В усіх цих країнах, на думку Пейсоннеля, розмовляли спорідненими діалектами однієї мови; щоправда, дослідник вилучив угорську мову зі слов’янської мовної групи, пов’язуючи її корені з татарською або турецькою і вважаючи, що виникла вона у Сибіру. Лінґвістичні пошуки походження слов’янської мови також перетворювалися на «розплутування» Східної Європи; адже так багато народів, «об’єднаних під іменем слов’ян, або славонців, витісняли й заступали один одного», що все легко «мішалося й переплутувалося». Пейсоннель був готовий «розплутати хаос настільки, наскільки дозволятимуть мої дослідження слов’янської мови» 12. Це було незмінною формулою дослідників Східної Європи XVIII століття; і хоча мова могла стати, і справді була, ключем до заплутаного коду, Пейсоннель, шукаючи коренів слов’янської мови, перемістив її на інший рівень контекстуального хаосу. Покликаючись на Тацита, він завершує ці пошуки безглуздо широким відсиланням до стародавніх сарматів, «котрі внаслідок численних набігів заселили, під загальним ім’ям слов’ян, Польщу, Росію, (409) Моравію, Угорщину й усі інші землі, де їхня мова живе до сьогодні» 13. Назва «Сарматія», що охоплювала землі Східної Європи у «Стародавній географії» д’Анвілля, також слугувала загальною назвою цього терену в етнографічних викладах Пейсоннеля.

Лінґвістичну схему Східної Європи Пейсоннель зобразив у вигляді концентричних кіл. У центрі опинилися Угорщина й Семигород, де говорили угорською мовою, «що походила від варварів Туркестану». Потім ішло коло, а радше півколо, Молдавії та Волощини (що дугою оточували Семигород), де розмовляли «своєрідною латиною, зіпсутою мішаниною всіх варварських мов, які одна за одною стікалися до цих країн». Слов’янська мова утворювала останнє і найбільше коло, котре обрамлювало решту й визначало обшир Східної Європи. Це викривлення географії геометрією свідчило, наскільки ефективно мова могла правити за аналітичний критерій для конструювання цілісного простору. Пейсоннель також запропонував «Нове зображення слов’янських народів», невимушено й легко розплутуючи той хаос, який він сам так сумлінно нагромаджував: «Більше немає потреби зважати на різне походження цих народів, що за минулих сторіч здійснили всі ті набіги, про які я досить детально розповів; всіх їх тепер треба вважати слов’янами» 14. Вочевидь, Східна Європа утворювалася завдяки поглядові спостерігача і була справою фокусу, зосередження уваги; чи, можливо, після винайдення лінґвістичного критерію вона стала справою слуху.

Якщо Пейсоннель зрозумів, що слов’янська мова може стати структуротворним елементом Східної Європи, то П’єр-Шарль Левек був першим французом, який усвідомив, що для написання стародавньої або нової історії цього реґіону слід досконало знати цю мову. Його «Історію Росії» було опубліковано 1792 року в Парижі, коли Рюльєр розпочав публічні читання фраґментів зі своєї історії Польщі. Праці їх обох про Росію та Польщу стали історичними шедеврами французького Просвітництва і зберегли своє значення впродовж XIX століття. Якщо книга Рюльєра нарешті побачила світ 1807 року, коли Наполеон створив Велике князівство Варшавське, то працю Левека було перевидано 1800-го й 1812 років, у рік смерті автора й вторгнення Наполеона (410) до Росії. Але коли Польща Рюльєра — результат наукових досліджень у Парижі, то Левек працював безпосередньо в Росії. Він вирушив туди 1773 року, одночасно з Дідро, навіть з його рекомендацією, але повернувся до Парижа набагато пізніше за філософа, 1780 року. Левек викладав літературу у кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі і водночас займався наукою, ставши найвидатнішим французьким славістом свого сторіччя. У передмові до «Історії Росії» він сам високо оцінив свої академічні заслуги:

Даремно француз ставитиме собі за мету написати історію Росії, не покидаючи Парижа або задовольняючись розшуками у наших найбільших книгозбірнях. (…) Слід їхати до Росії, там приректи себе на кілька років нудних і впертих досліджень, вивчити не лише сучасну російську мову, а також давню слов’яно-руську, що нею написано всі літописи. (…) Саме так я і зробив 15.