Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Пейсоннель, розплутуючи клубок варварських вторгнень, намагався з’ясувати, в якому напрямку вони рухалися — на захід, як скіфи, чи на південь, як слов’яни. Саме така «рухлива» фізична географія ускладнювала етнографічну класифікацію народів. Наприклад, булгари були «східними скіфами», що прийшли з-за Волги до «Понтійської Скіфії» на Чорному морі. А гуни — «істинними слов’янськими, або сарматськими, скіфами» 4. Вони походили з «Європейської Сарматії» на Дону, тож «їх не слід плутати з угорцями», (406) які пізніше прийшли з Туркестану. Класифікуючи гунів, Пейсоннель користувався стародавніми джерелами й сучасними антропологічними спостереженнями:

Описи, що їх залишили нам поет і історик про ці народи, напрочуд нагадують теперішніх татар, особливо ноґайців, надзвичайно потворних і брудних, спритних, невтомних, і завжди — на коні. (…) Хоча можна зауважити між цими двома народами цілковиту подібність звичаїв і хоча в далекому минулому вони, можливо, мали спільних предків, їх необхідно таки розглядати яко два різні народи, оскільки їхні мови не мають між собою найменшої подібності. Гуни належали до слов’янських, або сарматських, скіфів, а ноґайці — до скіфів татарських і черкеських 5.

У цьому випадку мова не дозволила пов’язати стародавніх варварів із сучасними, хоч методологія Пейсоннеля спонукала до пошуку таких зв’язків.

У розділі, присвяченому «Першій появі авар і слов’ян, або славонців, на цьому боці Дунаю», Пейсоннель визнав, що його дратує чисельність і розмаїття варварів, запитуючи, «як розплутати мішанину цих народів». До VI століття береги Дунаю були помережані «залишками всіх тих варварських племен, котрі жили в Панонії» і які «настільки перемішалися, що було б важко, навіть якби ми жили за їхніх часів, визначити, які з тих народів були предками аварів» 6. Уже тоді Східна Європа була тереном етнографічних уламків, і Пейсоннель, досліджуючи їх сліди у XVIII сторіччі, вважав, що його власна розгубленість відбиває мішанину цих племен у минулому. Адже його намір «розплутування» мішанини справді передбачав існування такої плутанини, причому його ж власні дослідження парадоксально її побільшували. Волохи видалися особливо заплутаними: «Ці народи слід розглядати яко мішанину римлян і греків з даками, ґетами, ґепідами, язиґами, сарматами, саксонцями, ґотами, гунами, аварами, слов’янами, печенігами, тюрками і всіма східними й північними варварами, що послідовно завойовували ту країну, яку молдавани й волохи населяють тепер». Він сам відвідав Волощину й був «надзвичайно вражений», коли почув, як селянин називає її «римською країною», тобто Румунією 7. В східноєвропейській (407) мішанини Пейсоннеля для таких простих відповідей не знаходилося місця.

Тогочасні мапи стародавнього світу були менш туманні, ніж уявлення Пейсоннеля, бо вони мусили досягти хоч якоїсь графічної наочності. В Роберовому «Atlas Universel» 1757 року на мапі Римської імперії зображено на схід від «Германії» широку смугу «Германо-Сарматії», що простягалася через усю Східну Європу від Балтики до Чорного моря. Ще далі на схід, на території сучасної Росії, лежала власне «Сарматія», а у північному Причорномор’ї — «Мала Скіфія». На мапі імперії Карла Великого вказано народи і землі, де вони жили, причому східний кордон імперії заселяли самі «склавіни» та «гуни» 8. У «Стародавній географії» д’Анвілля, виданій 1771 року, землі Східної Європи позначено яко Сарматію, а трохи далі на схід від них лежить «Скіфія» 9.

Стародавня історія Пейсоннеля гірше надавалася до картографування, позаяк описувала географію в русі, зокрема вторгнення різних варварських племен. Основна схема цих етнографічних сил поставала у вигляді вектора руху східних варварів, передовсім скіфів, і пізніше — вектора руху північних варварів, тобто слов’ян. Скіфів у XVIII столітті знаходили скрізь у Східній Європі, вони визначали її варварські риси, які, врешті-решт, асоціювалися із сучасними татарами. Скіфи були відомі тією важливою роллю, яку відводив їм Геродот у своїй четвертій книзі «Історії», де, зокрема, згадувалося, як вони протистояли персам, приносили у жертву бранців, пили кров своїх убитих ворогів тощо. Франсуа Артоґ припустив, що для Геродота і греків скіфи були втіленням культурної «іншості», а подальші суперечності античної географії перетворили Геродотових скіфів на «народ, що живе поміж двома різними світами, на кордонах між Азією та Європою» 10. Таке розташування робило скіфів особливо зручним матеріалом для конструювання Східної Європи у XVIII сторіччі. Хоча їх використовували й для інших цілей, наприклад, у Вольтеровій трагедії «Скіфи», написаній 1767 року, вони втілювали громадян Женеви. Але навіть тоді Вольтер не міг позбутися асоціацій зі Східною Європою, і, надіславши п’єсу до Угорщини Яношеві Фекете, писав: «Нащадок гунів хоче побачити мою скіфську драму». Попри те, що ототожнення стародавніх (408) скіфів із сучасними татарами вважалося цілком переконливим, просвітницька етнографія, зрештою, усвідомила, що ще важливішу роль у поєднанні минулого і сучасного Східної Європи відігравали слов’яни. В античних джерелах слов’яни згадувалися як один з варварських народів, але в сучасному світі вони репрезентували розгалужену мовну групу, що пов’язувала різні країни Східної Європи. Пейсоннель підкреслив їхнє значення, помістивши у передмові до своєї книжки нарис про походження слов’янської мови. Вольтер, зацікавившись цією книжкою після її виходу 1765 року, жартома заявив, що має намір «добре вивчити давню слов’янську мову» 11.