Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

За рік до Французької революції маркіза де Сада, небезпечного сексуального злочинця з незвичайним літературним талантом, було ув’язнено у Бастилії; там він працював над романом у листах «Аліна і Валькур». Один із його філософських протагоністів спочатку довів, що «інцест є людською і божественною річчю», а потім, між іншим, запропонував наново поділити Європу «на чотири республіки: Заходу (d’Occident), Півночі, Сходу (d’Orient) і Півдня». Тут концептуальна переорієнтація континентальної осі з північно-південної на східно-західну, що тривала впродовж усього XVIII століття, досягла рівноваги в непостійній уяві маркіза, котрий перетворив Східну Європу на республіку Сходу:

Росія утворить республіку Сходу. Я хочу, аби вона віддала туркам, яких я відправлю геть з Європи, всі володіння Петербурґа в Азії… Яко відшкодування я приєднаю до неї Польщу, Татарію і всі турецькі володіння в Європі 119.

Аби провести чіткі розмежувальні лінії між Східною Європою та Азією, між європейською республікою Сходу і самим Сходом, мапу знову довелося перекроїти, й навіть Росія підпадала під поділи. Об’єднання Східної Європи задумувалося як компенсація Росії за втрати. Такі геополітичні фантазії недалеко пішли від задумів Вольтера, які він захоплено викладав у своїх листах до Катерини, і поки де Сад працював над романом у Бастилії, ці фантазії вкотре ставали цілком реалістичними. З 1788 року Йосиф II і Катерина II знову вели (394) війну проти Османської імперії. Габсбурзька армія знову почала облогу Белґрада, а росіяни увійшли до Молдавії. Дипломати міркували над складними схемами компенсацій, згідно з якими частини Польщі й Османської імперії раз у раз відрізалися й передавалися туди й сюди в ім’я пожадливого ідеалу рівноваги сил. Ця міжнародна криза досягла своєї кульмінації під час поділів Польщі 1793 і 1795 років.

Спершу турецька війна Катерини виглядала як нагода для Польщі повернути собі незалежність, і таку спробу здійснив Чотирирічний сейм, що розпочався 1788 року. Коли у 1789 році спалахнула революція у Франції, одночасно тривала революція в Польщі, і обидві того самого 1791 року проголосили конституції. В польській революції Станіслав-Авґуст власною персоною відіграв провідну роль, до того ж його підтримували двоє італійців, які стали ланкою, що сполучала польську революцію з європейським Просвітництвом. Сципіоне П’яттолі прибув із Флоренції до Польщі яко ґувернер, а згодом узяв участь у написанні польської конституції. Філіппо Маццеї, котрий працював на Патрика Генрі й Томаса Джефферсона в Європі під час американської Війни за незалежність, тепер був представником Станіслава-Авґуста й Польщі в революційному Парижі і підтримував дружні стосунки з Лафаєтом. 1790 року, коли Станіслав-Авґуст пожертвував своїми коштовностями заради національної справи, Мармонтель із Франції вихваляв його патріотизм і надіслав нове видання «Велізарія», першу публікацію якого двадцять років тому було присвячено Катерині. Польський король відповів, що похвала з Парижа нагадала йому слова Александра Македонського: «О афіняни, чого тільки не зробиш, аби почути вашу похвалу!» Він наголосив, що не хотів нескромно порівнювати себе з Александром, а тільки уподібнити Париж давнім Афінам 120. Ця формула підтверджувала ієрархію народів в Європі, навіть незважаючи на те, що і Франція, і Польща опинилися в революційному вирі.

Французькі революціонери, своєю чергою, вітали польську конституцію 3 травня 1791 року з поміркованим ентузіазмом і дещо зверхньою байдужістю. У Західній Європі найбільше вихваляв польську конституцію Едмунд Берк, найрішучіший ідеологічний ворог Французької революції. Він (395) прославляв безкровність польської революції, аби сильніше підкреслити, як його налякала революція французька. При цьому він також дивився на Польщу очима Західної Європи, дивуючись, що поляки — «народ без мистецтв, промисловості, торгівлі й свободи» — раптово здійснили «щасливе чудо» мирної революції. А тим часом французькі революціонери поставили польських революціонерів на належне місце, особливо наголошуючи на відсталості Польщі. Каміль Демулен 1791 року припустив, що, «зважаючи на точку, з якої польський народ рушив, можна побачити, що вони зробили до свободи так само відносно великий крок, як і ми», а ще один паризький революціонер дуже радів з того, що французький приклад «наслідують на краю Європи». У зверненні до французів ця відносність польської революції сприймалася за належне: «Польща щойно здійснила революцію, без сумніву, дуже почесну для цієї країни. Але, панове, чи хотіли б ви мати таку конституцію?» Французькі революціонери могли також звертатися безпосередньо до поляків, в улюбленій риторичній просвітницькій манері, закликаючи їх поглибити свої революційні досягнення, наприклад, звільнивши селян 121. Жан-Клод-Іпполит Мейє де ла Туш, який отримував гроші з Росії, стверджував, що «Франція не має нічого спільного з Польщею» 122. Робесп’єр Непідкупний, котрий ні від кого грошей не брав, відкинув будь-які ієрархічні порівняння між революціями, безглуздо твердячи, що «французький народ, схоже, випередив решту людства на дві тисячі років».