Ларрі Вульф - Винайдення Східної Європи - Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва

Набуту Катериною російську ідентичність Вольтер поставив під сумнів уже у своїх перших листах 1765 року: «Наважуся я, Ваша Величносте, сказати, що трохи серджуся, що Ви називаєте себе Катериною». Адже Катерина — це ім’я святої, а він же з поетичних міркувань волів називати її Юноною, Мінервою або Венерою. Здавалося, Вольтер теж поділяв глибоке переконання Просвітництва, що будь-який чоловік чи жінка, від Казанови до Катерини, прибувши до Росії, могли імпровізувати зі своєю ідентичністю яко владним привілеєм. При цьому Катерина могла стати богинею, а сам Вольтер, огортаючись в ауру міфологічної одвічності, порівнював себе з російським правителем.

Мадам, я старший за місто, в якому Ви пануєте і яке Ви прикрашаєте. Навіть наважуся додати, що я старший за Вашу імперію, якщо відносити її початки до творця Петра Великого, працю якого Ви досконалите 16.

Якщо Росія була царством творчості, де Катерина досконалила працю Петра і примножувала чесноти своєї матері, то Вольтер також випробовував і вдосконалював свою власну інтелектуальну програму, застосовуючи її принципи до незавершеного образу Східної Європи. Вольтер оспівував Катерину як богиню Просвітництва в Росії і оголосив її своєю музою, котра надихатиме його на гармонійне завершення філософської праці свого життя. Отож якщо «Історія Карла XII» у 1731 році знаменувала собою блискавичне й захопливе відкриття Вольтером Східної Європи, то наступним кроком була «Історія Російської імперії за Петра Великого», два томи якої побачили світ у 1759-му та 1763 роках, а фантастичним фіналом стало листування з Катериною, яке Вольтер підтримував від 1763 року і до самої своєї смерті у 1778 році. (292)

Історик Альбер Лортоларі описав «російський міраж у Франції» впродовж XVIII століття — той ілюзорний образ, який створили зачаровані філософи і який розпочався із «міфу про Петра», а закінчився «легендою про Катерину» 17. Перший міф бере початок із візиту самого Петра до Франції у 1717 році й панегірика на смерть Петра, написаного у 1725 році Бернаром де Фонтенелем спеціально для Французької Академії наук. Цей міф особливо розвинувся у творчості Вольтера, чий авторитет і вплив перетворили Петра на головного політичного героя Просвітництва, незважаючи навіть на те, що Руссо в «Суспільній угоді» вдалося зберегти і неґативне тлумачення його діяльності. У 1759 році, коли вийшов перший Вольтерів том про Петра, міф почав побутувати в цілком новому жанрі: Антуан Тома під впливом Вольтера розпочав роботу над епічною поемою «Петреїда», на взірець Верґілієвої «Енеїди». Заохочений самим Вольтером, Тома присвятив решту свого життя цій поемі, навіть влаштовував читання рукописів, але до своєї смерті 1785 року він так і не встиг дописати й надрукувати її. У початкових піснях підкреслювались ті уроки цивілізації, які Петро засвоїв протягом своїх подорожей до Англії, Франції та Голландії. Вірші, у яких Тома викладав уже усталені банальності міфу про Петра, часом були просто жахливі:

У міфі про Петра тісно переплелися просвічений деспотизм і пришвидшений поступ, котрі задавали ідею Східної Європи як краю відсталості. (293)

Вольтер стверджував, нібито бачив Петра, коли той прибув до Парижа у 1717 році, але говорити про це він почав лише після 1759 року, вже перед самою публікацією першого тому «Петра Великого». «Побачивши його 40 років тому, коли він заходив у паризькі майстерні, — згадував Вольтер, — ані він, ані я не підозрювали, що колись я стану його істориком» 19. Можливо, молодий Вольтер справді бачив Петра у 1717 році, але спогади про цей епізод, як і про матір Катерини, були частиною гри, що мала налагодити особисті зв’язки в літературному спілкуванні, котре породжувало відмінний матеріал для міфу і легенди. Інші очевидці перебування Петра у Парижі спростовували його причетність до «варварства» Росії. Зокрема, маршал Вілеруа вважав, що «цей начебто варварський володар зовсім не такий». Однак Сен-Сімон стримав своє захоплення Петром, бо зауважив у ньому «чіткий відбиток давнього варварства його країни», тож дещо зловтішно вітав «цього монарха, який хотів підняти себе і свою країну від варварства» 20. Отож розвиток варварської країни залежав від цивілізаційних реформ варварського володаря. Однак рецепт просвіченого абсолютизму як найдієвішого ліку для Східної Європи кінець кінцем оминув цю дилему й тріумфально утвердився, коли правителькою Російської імперії стала Катерина, особа неросійського походження.