Георгий Касьянов - До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд

ОУН(м) пішла на співпрацю з «урядом УНР в екзілі» Андрія Лівицького і за його підтримки створила у Мюнхені Координаційний Український Комітет, до якого увійшли прибічники «уряду УНР в екзілі», представники соціал–демократів і соціалістів–революціонерів, УНДО, соціалістів–радикалів, гетьманців та новоствореної Української революційно–демократичної партії. Це був досить радикальний крок порівняно з довоєнними принципами діяльності ОУН і її претензіями на монополію в політичному житті. В подальшому, із заснуванням Державного Центру «УНР в екзилі» «мельниківці» послідовно боронили ідею легітимності державної спадщини УНР, визнавши таким чином і легітимність відповідної ідейної традиції (1989 р. М. Плав’юк, Голова Проводу Українських Націоналістів, очолив Державний Центр, а 1992 р. передав його повноваження новообраному Президентові України Л. Кравчукові).

Основою консенсусу між згаданими політичними силами стали принципи, які значною мірою «редагували» ідеологічну орієнтацію довоєнної ОУН: політичне життя має базуватися на владі закону та християнській моралі; тоталітарні та авторитарні тенденції в українському політичному житті заперечуються; застосування морального і фізичного терору засуджується; в політичних дискусіях дотримуватися принципів чесної гри [71] Yurkevich Myroslav Ukrainian Nationalists and DP politics, 1945–50 // Isajiw Wsevolod W, Bozhyk Yury, Senkus Roman (eds.) The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. Edmonton, 1992. P. 130. .

При цьому ідея корпоративізму, адаптована в ідеологію ОУН у 1930–ті роки, залишалася в ідеологічних розробках ОУН (м) цілком актуальною. Осип Бойдуник, який після загибелі М. Сціборського став провідним ідеологом ОУН (м), висунув ідею «національного солідаризму» — своєрідної суміші станового егалітаризму, народництва та етатизму. Як зауважив канадський дослідник Мирослав Юркевич, «національний солідаризм» О. Бойдуника був реформульованим варіантом «націократії» М. Сціборського [72] Там само. С. 133. .

Утім, в інших сферах очевидним було «пом’якшення» деяких політичних гасел, зокрема тих, що стосувалися питання політичного устрою. У програмі ОУН, затвердженій на III Великому Зборі (серпень 1947) ще повторювалась теза про необхідність «сильної влади» на перехідний період від бездержавності до державності, однак вже заперечувалась ідея монопартійності та йшлося про те, що політичне життя «розвиватиметься лінією перемоги тієї чи іншої національно–політичної ідеї, яка свобідно приверне до себе переважну більшість громадян держави» [73] Програма ОУН, затверджена на III–му Великому Зборі ОУН 30 серпня 1947 p. C. 4. .

Безмежна влада вождя ОУН, декларована на II Великому зборі, скасовувалась — він мав звітувати перед з’їздом, який мав збиратися раз на три роки. Проголошувалась рівність громадян перед законом, незалежність судів, свобода преси, слова та віросповідання. Допускалася наявність політичної опозиції. У тезах ідеологічної конференції ОУН (червень–липень 1948) у розділі «Українська народовладна держава» йшлося про свободу людини та народовладдя як про найважливіші елементи «середовища зростання нації», щоправда, при цьому наголошувалось на тому, що «ідея народовладництва є такою великою, що вимагає організації, яка гідна була б її нести» [74] Тези ідеологічної конференції ОУН (червень–липень 1949 p.) C. 32. — питання про цього «носія», зрозуміло, було зайвим — цей пасаж закінчувався висновком про необхідність самовдосконалення ОУН.

На думку канадського дослідника Мирослава Юркевича зрушення в ідеологічних настановах ОУН(м) були спробами розвивати корпоративістську ідеологію без фашистських атрибутів (наголос на беззаперечній національній єдності залишався базовим елементом програми). З іншого боку, ці програмні зміни були не поступкою західному лібералізмові, а скоріше поверненням до консервативних політичних цінностей. Зрештою, пише Юркевич, настанови тогочасної ОУН(м) щодо організації суспільства не виходили за рамки світогляду до–індустріальних суспільств, мали народницький характер [75] Yurkevich Myroslav Op. cit. P. 133 — 134. . Ці твердження є цілком коректними, особливо у сфері соціального устрою і взаємин (наприклад, стала орієнтація на селянство як основу нації) але варто додати до них і те, що до програми 1947 р. було внесено пункти, які також можна вважати і демократичними і ліберальними (свобода сумління, друку, слова, політичної опозиції).

Програма ОУН (м) затверджена IV Великим Збором (серпень 1955 р.) повторювала базові світоглядні і політичні елементи попередніх програм (аж до текстуальних повторень) — лише з’являється згадка про українську державність 1917–1919 pp. як очевидний наслідок зближення з «урядом УНР в екзилі» [76] Програма і Устрій Організації Українських Націоналістів. — Б.м., Накладом ОУН, 1955. С. 8. . Цікаво, що 1955 р. методом досягнення головної мети — створення української самостійної держави — ще визначалися національна революція і збройна боротьба. Так само не відбулося якісних змін у програмах У та VI Великих Зборів ОУН(м) [77] Два етапи. Матеріали П’ятого і Шостого Великих Зборів українських націоналістів. — Б.м.: Накладом ОУН, 1966. С. 16–29. . Отже, ідеологічна еволюція ОУН(м) у перші два післявоєнних десятиліття була надзвичайно повільною. Відмовившись від найодіозніших настанов передвоєнного періоду (політичного тоталітаризму, конфронтації з іншими політичними партіями) ОУН (м) не наважувалась на зміну світоглядних орієнтирів. 1966 р. коментуючи доктринальне обличчя ОУН (м) І. Лисяк–Рудницький, не вдаючись до пояснень, зазначив, що ця організація виявляє «право–консервативні тенденції» [78] Лисяк–Рудницький І. Націоналізм. С. 256. .