Георгий Касьянов - До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд

Післявоєнна ідеологічна еволюція «бандерівської» ОУН, особливо після відходу «двійкарів» являє собою разючий контраст з динамізмом і глибиною змін воєнного періоду. Аналізуючи причини застою в націоналістичному середовищі (і маючи на увазі не лише «бандерівців») у 1971 р. І. Лисяк–Рудницький згадував у гостро полемічному тоні про «неподолану спадщину тоталітарного націоналізму», про «філістерські та шкурницькі елементи, що на терені США звили собі кубло при асекураційно–допомогових товариствах та що разом з тоталітарно–націоналістичними групами творять так званий українсько–американський «естаблішмент» і всіляко намагаються придушити будь–які прояви вільної думки і дискусії в еміграційному середовищі [89] Лисяк–Рудницький І. В оборонї інтелекту // Історичні есе. Т. 2. С. 392. . Аналізуючи причини стагнації колись динамічного руху, він писав: «Кращі сили націоналістичного руху загинули в боротьбі на рідних землях. З тих, що пішли на еміґрацію, велика частина відійшла від активного політичного життя. Ще інші пережили ідейну еволюцію, що вивела їх поза межі традиційної націоналістичної ідеології. Це стосується в першу чергу мислячих елементів руху, що не могли примиритися з обскурантизмом вождів. /…/

Таким чином теперішні еміґраційні націоналістичні фракції являють собою тільки мізерні відпадки колишнього крайового руху, який, не зважаючи на трагічні його вади міг імпонувати енергією й ідейним напруженням» [90] Там само. С. 393. . Ці характеристики, які несуть на собі явний відбиток персонального конфлікту їх автора зі згаданим середовищем, можна трактувати і в іншому ключі.

Фактично всі «фракції» або відгалуження ОУН опинилися в якісно новій ситуації: якщо не зважати на мінімальні за кількістю фрагментарні групи націоналістичного підпілля в Україні, які методично знищувалися радянською владою [91] За офіційними даними останній підпільний осередок ОУН було знищено 1956 р. , рух повністю перейшов на становище еміграційного з усіма відповідними організаційними, моральними і політичними наслідками. До цього ОУН більшою або меншою мірою була фізично присутньою на етнічних українських землях, тепер першоджерело можливого ідеологічного поступу було ізольоване. Як показали подальші події, «віртуальний» зв’язок з Україною, надходження інформації про події «в краю» не став підставою для перегляду якщо не базових постулатів, то принаймні питань тактики.

Єдиним полем результативної політичної діяльності стала українська діаспора, що в свою чергу спричинило перманентний конфлікт між «фракціями» ОУН, кожна з яких претендувала на більші чи менші впливи та іншими українськими політичними силами в еміграції. Спроби ОУН (б) (вдалі і не дуже) опанувати безпосередніми чи опосередкованими впливами цілу мережу економічних, політичних, молодіжних і культурницьких інституцій діаспори різноманітні діаспорні українські організації — від Союзу Українців Британії до Українського Конгресового Комітету Америки чи Українського Народного Союзу — окрема історія, яка заслуговує на окреме дослідження, так само як й історія творення «парасолькових» структур на зразок Антибільшовицького Блоку Народів (АБН).

На тлі цієї досить бурхливої, насиченої зовнішніми і залаштунковими подіями діяльності, найвиразнішим результатом якої стала виразна конфронтація ОУН (б) як з традиційними суперниками, так і з новими, передусім із інтелектуалами різних поколінь української еміграції ОУН (б) стала досить показовим зразком того, що можна було б назвати чи то ідеологічною стагнацією, чи то екстенсивним розвитком. Усі ідеологічні пошуки післявоєнного періоду звелися до просторих і розширених коментарів про сутність націоналістичного світогляду (в основі яких лежала публіцистична риторика зразка кінця 1920–х–30–х років).

Перемога над «ревізіоністами», яка закінчилася відокремленням «двійкарів», погано прислужилася ОУН (б) передусім тому, що організація по–перше, втратила найбільш потужний інтелектуальний ресурс, по–друге, будь–які дискусії, які виходили за межі обговорення формальних загальників, припинилися — фактично трапилася ідеологічна герметизація. Ця ідеологічна герметизація супроводжувалась згаданою політикою «блискучої ізоляції» і конфронтації, прагненням довести унікальність і виключність організації як єдиного реального представника інтересів українського народу, єдиної революційної сили, здатної очолити боротьбу за незалежність.