Георгий Касьянов - До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд

Представникам «опозиції» запропонували скласти мандати представників ОУН в Закордонному Представництві УГВР: вимогу було прийнято за умови, що третейським суддею в конфлікті виступить Провід ОУН в Україні, очолюваний Романом Шухевичем. Восени того ж року, намагаючись вирішити проблему технічно, Провід ЗЧ ОУН виключив «опозиціонерів» з організації [54] Кричевський Р. Цит. Праця. С. 23. . Про перебіг конфлікту було повідомлено Провід ОУН в Україні.

У вересні 1949 р. противники С. Бандери скликали Ширшу нараду членів ОУН за кордоном (43 учасники, серед них — всі члени Головної Ради і Проводу ОУН, обрані на III Надзвичайному зборі ОУН 1943 p., яких було відряджено за кордон). Нарада підтвердила чинність постанов III Надзвичайного Збору 1943 р. і оприлюднила ряд тез, які, власне і викликали заперечення «ортодоксів» на чолі зі С. Бандерою. Зокрема, «ревізіоністи» наголосили на принципі ідеологічного плюралізму в рамках базового принципу незалежності України: «ОУН розцінює як позитивне явище співпрацю визнавців ріжних світоглядів якщо вони визнають в боротьбі за українську державу та в державному будівництві пріоритет національного принципу в політичному і соціальному ладі і стоять беззастережно на становищі української державної самостійності» [55] З постанов ширшої наради членів О.У.Н. за кордоном // Док–т з особистого архіву О. Кузьмович. С. 5. .

Учасники наради заперечили право ОУН на монополію в політичному житті (хоча і констатували її як природній факт) і фактично закликали до співпраці «існуючі українські політичні середовища» самостійницького спрямування. Безпосередньо дискутуючи з «ортодоксами» «ревізіоністи» наголосили на тому, що ідеологічні і практично–політичні зрушення воєнного періоду були «не тактичним засобом і політичним маневром для осягнення своїх вужчих цілей, а новою концепцією та новою структурою національно–визвольної боротьби українського народу» [56] Там само. С. 6. У липні 1950 р. вони звинуватили Провід ЗЧ ОУН у спотворенні справжнього ідеологічного обличчя організації, посилаючись на культивування ним ідеологічної виключності, догматичності і нетолерантності, ворожого ставлення до демократії, прагнення монополізувати українську визвольну справу, відновити орденський характер організації [57] Там само. С. 3. .

Влітку 1950 р. з України надійшли документи Проводу ОУН в Україні (датовані жовтнем 1949 р.) за підписом Р. Шухевича, які мали розцінюватися як кінцеве слово у конфлікті. Провід ОУН в Україні не визнав виключення «опозиціонерів» з ОУН і підтвердив їхні мандати своїх представників у ЗП УГВР. Вони мали підпорядковуватися безпосередньо Проводові ОУН в Україні. Чотирьом представникам «опозиції» та трьом представникам ЗЧ ОУН пропонувалося створити Закордонний Центр ОУН, який мав стати керівним органом ЗЧ ОУН [58] Кричевський Р. Цит. праця. С. 84. . Серед цих документів були і вже згадані «Уточнення і доповнення», які ще раз підтверджували повну легітимність постанов 1943 р.

Обидві сторони визнали ці настанови легітимними, однак дискусія з ідеологічних питань не лише не припинилася, а й набула гостріших форм. С. Бандера та його прибічники, які згідно з рішенням Проводу ОУН в Україні залишалися у керівному колегіальному органі в меншості, не поспішали з практичним оформленням такого становища. Резолюція III Конференції ЗЧ ОУН (квітень 1951 р.)наголошувала на необхідності «піддати основній дискусії всі постанови прийняті ще в 1943 році в цілком інших політичних відносинах України і цілого світу» [59] Резолюції Третьої Конференції Закордонних Частин ОУН що відбулася у квітні 1951 р. // ОУН в світлі постанов… С. 259. — йшлося передусім про блок соціальних питань, який традиційно був найслабшим місцем в політичних програмах організації. У такому варіанті С. Банд ера та його однодумці формально виступали з прогресивніших позицій, наполягаючи на ревізії застарілих настанов. Реально йшлося про ревізію в ортодоксальному дусі — це стало особливо очевидним з появою серії статей С. Бандери в «Українському самостійнику» (про зміст йтиметься далі, в розділі, присвяченому еволюції ОУН (б)).

Зрештою, конфлікт, у фокусі якого були не лише суто ідеологічні питання, а й проблема внутрішнього устрою ОУН, зокрема демократизації внутрішнього життя організації, дійшов до такої межі, що обидві сторони вислали своїх представників в Україну: 1951 р. від ЗЧ ОУН в Україну було відправлено Мирона Матвієйка, голову Служби Безпеки ЗЧ ОУН, від «опозиції» — Василя Охримовича. В. Охримович дістався до пункту призначення, отже його версія стану справ у ЗЧ ОУН була відома Проводові ОУН в Україні який очолював Василь Кук. (У квітні 1952 р. МГБ повідомляло про створення окремих, спеціально оснащених оперативних груп «з числа кращих досвідчених чекістів» для розшуку і ліквідації Проводу ОУН в Україні, серед членів якого названо і В. Охримовича. У жовтні того ж року його було схоплено. У квітні 1954 р. ЦК КПУ повідомив про його страту [60] Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГОУ), ф. 1, оп. 16. спр. 74, арк. 86. ). Щодо Мирона Матвієйка існують припущення, що він за сприяння подвійного агента британської спецслужби SIS Кіма Філбі [61] За свідченням К. Філбі у 1949–1950 pp. SIS відправила в СРСР в українські регіони три групи парашутистів, які зникли. Наприкінці 1951 p. SIS відправила ще три групи по шість осіб (літаком з бази на Кіпрі) — дві з них було десантовано на Західній Україні, одну — біля польсько–радянського кордону. Коментар самого К. Філбі про його роль у подальшій долі цих груп досить красномовний: «Я не знаю, що сталося з цими групами. Але я маю обґрунтовані припущення» (Цит. за: Philby К. My Silent War. New York: Grove Press, 1968. P. 171) Зауважимо, що британці опікувалися С. Бандерою та його оточенням, тоді як ЦРУ підтримувало опозицію — цей «поділ праці» спричинив конфлікт між двома спецслужбами, який опосередковано сприяв і загостренню суперечностей в ОУН (б). (який працював для радянської контррозвідки) був схоплений радянськими органами безпеки, що скористалися отриманими від нього даними, щоб розпочати радіо–гру, спрямовану на поглиблення розколу в ЗЧ ОУН [62] Стахів Є. Цит. праця. С. 262–263; Процик С. ОУН в ретроспективі // Здалека про близьке. Львів. 1992. С. 25–26. . У квітні 1952 р. МГБ повідомило, що з 19 парашутистів — «емісарів закордонних оунівських центрів», скинутих в західних областях, було захоплено 18 осіб [63] ЦДАГОУ ф. 1, оп. 16, спр. 72. арк. 63. . Правдоподібно, серед них був М. Матвієйко та його радист. Радіограми, які надходили нібито від М. Матвієйка, містили звороти, які визнавали С. Бандеру провідником ОУН, що, зрозуміло, підживлювало конфлікт.